Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Томашем Такачем

Питання про те, яким повинен бути справжній педагог, залишається актуальним завжди. Зазвичай відповідь така: обізнаним, ерудованим, здатним встановлювати довірливі стосунки з учнями та вміло передавати знання. І справді – рівень освіти великою мірою залежить від учителя, адже саме він щодня спілкується з дітьми, формуючи в них не лише знання, а й ключові життєві цінності.

Томаш Такач народився в місті Тячів. Початкову освіту здобув у Тячівському ліцеї з угорською мовою навчання імені Шімона Голлоші, а середню – у Тячівському реформатському ліцеї з угорською мовою навчання. Вищу освіту отримав у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ за спеціальністю «Історія – географія». Отримавши диплом, повернувся до рідної школи, де працює й нині. Свою професію він сприймає як покликання – виконує її з гідністю та відданістю. Сьогодні з ним поспілкувались.

– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?

– Я народився в Тячеві, у змішаній родині: мама – українка, батько – угорець. Дитинство минуло, як на ті часи, цілком звичайно. Вважаю, воно було щасливим. Навчання розпочав у Тячівському ліцеї з угорською мовою навчання імені Шімона Голлоші. Відмінником не був, але входив до числа сильних учнів. Закінчивши дев’ятий клас у 1999 році, вступив до новоствореного тоді Тячівського реформатського ліцею з угорською мовою навчання. Там поглиблено вивчали інформатику та іноземні мови, саме під час навчання в ліцеї я отримав посвідчення водія. Вчителі, багато з яких тепер є моїми колегами, справили на мене великий вплив, і я вдячний їм за це. У цей період я ухвалив остаточне рішення щодо подальшого навчання в гуманітарній сфері.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Після отримання атестата в 2002 році постало непросте питання щодо вибору місця навчання. Спочатку я вступив до Ужгородського національного університету на історичний факультет, але потрапив на контрактну форму, і для моєї родини це було непосильним фінансово. Я трохи розгубився – майже всі однокласники продовжили навчання саме там. Тоді я почув від родичів і знайомих про Закарпатський угорський педагогічний інститут (таку назву тоді мав ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ), і, як з’ясувалося, вступна кампанія там ще тільки мала розпочатися. Я подав документи на спеціальність «історія – географія», пройшов підготовчі курси та після двох тижнів самостійної підготовки успішно склав іспити. Так я став студентом ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ. Навчання було безкоштовним – це суттєво зменшило матеріальний тягар для моєї родини. Мене вразила тепла, майже родинна атмосфера, а також доброзичливість викладачів і працівників інституту. Важливим фактором було й те, що я мав змогу навчатися рідною мовою. З часом я адаптувався, знайшов друзів і полюбив м. Берегове. Враховуючи віддаленість Тячева та мій соціальний статус (я напівсирота, батько помер, коли мені було 14), я всі п’ять років проживав у Гуртожитку імені Ференца Келчеї – новому, зручному, добре обладнаному закладі, де плата за проживання була символічною. Переконаний, що гуртожитське життя – це невід’ємна частина студентських років.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– У 2003–2006 роках я був членом Студентського самоврядування: спочатку займався внутрішніми та міжнародними зв’язками, згодом став заступником голови. Завжди цікавився громадською діяльністю, люблю працювати для спільного блага. Організовував традиційні заходи – посвяту першокурсників, студентські бали, поїздки, пам’ятні події. Студентські роки були сповнені незабутніх моментів: тут зав’язалися справжні дружні стосунки і трапилася моя перша любов. Не обійшлося і без розчарувань, перемог. Саме тут я навчився самостійно ухвалювати рішення, нести відповідальність. Кожен день у цьому закладі був для мене досвідом. Тут я здобув не лише знання, а й культуру, самоідентичність, світогляд. Берегове мене захопило: на відміну від Тячева, де угорське середовище менш виражене, тут у крамницях мене обслуговували угорською – і це був лише один із численних проявів мовного середовища. Саме тут остаточно сформувалась моя угорська ідентичність. Ніколи не вважав недоліком те, що здобув освіту в цьому інституті – навпаки, я пишаюся цим і щиро вдячний усім, хто мене підтримував: вчителям, рідним, друзям.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Навчаючись на п’ятому курсі я отримав пропозицію працювати в рідній школі – Тячівському ліцеї з угорською мовою навчання імені Шімона Голлоші. Я погодився на пропозицію без вагань. Так, з 2006 року я одночасно навчався, писав дипломну роботу і працював – мав дев’ять годин викладання на тиждень. З 2011 року також викладаю історію та географію в Тячівському реформатському ліцеї, де обіймаю ще й посаду вихователя, що працює в нічну зміну. У своїй роботі вважаю принциповим виховання в учнях національної свідомості, любові до угорської культури й традицій. Це завдання в Тячеві є складнішим, адже більшість учнів походить із змішаних родин, а 60–70% ліцеїстів прибувають із Верхньотисянського регіону, де угорська мова менш поширена. Ми навчаємо угорської мови тих, хто її недостатньо знає, тоді як учні з угорськомовних сіл мають змогу опановувати українську мову та літературу на високому рівні. Щороку наші учні успішно виступають у районних та регіональних конкурсах, де посідають призові місця. Завдання нашої школи – зберегти угорську мову, культуру й традиції на теренах Закарпаття. Ми працюємо над цим щоденно, разом із колегами. У грудні 2022 року мене обрали головою Тячівського осередку Закарпатського угорськомовного педагогічного товариства – це велика честь для мене.

– Як Ви згадуєте свої перші кроки? Які відчуття супроводжували Вас?

– Початок роботи став для мене справжнім соціальним викликом. Як і в будь-якій іншій професії, адаптація була нелегкою. Але початківцю-педагогу ще складніше: на нього покладається така ж відповідальність, як і на досвідченого вчителя. Здавалося, що повертаюся до знайомого середовища, однак швидко зрозумів: усе змінилося. До того ж я паралельно працював і в іншому місці, тож цей період був удвічі складнішим.

– Який досвід Ви здобули за ці роки?

– Звісно, були як позитивні, так і негативні моменти. Але, озираючись назад, можу впевнено сказати: позитивних моментів було більше. Бували періоди вигорання, втрати мотивації, труднощі з дисципліною учнів. Найбільший мінус – надмір адміністративної роботи. Але сьогодні я бачу результати своєї багаторічної праці. Серед моїх колег уже є колишні учні. Вони досі згадують свої успіхи й діляться досягненнями. Бути вчителем – це не просто професія, це покликання. Це – про творчість, людяність, побудову зв’язків. У цьому, на мою думку, і полягає суть педагогіки.

– Якими методами Ви працюєте? Як мотивуєте учнів?

– Хороший учитель не просто передає знання – він надихає, підтримує, залишає по собі слід. Я прагну бути саме таким. Для мене важливі почуття гумору, креативність, емпатія, терпіння і, звісно, щирість. Постійно вдосконалююсь у сфері новітніх технологій – це робить заняття цікавішими.

– Як труднощі минулих років вплинули на Вашу роботу?

– Пандемія та війна стали для нас справжнім випробуванням. У більшості педагогів та учнів не було досвіду онлайн-освіти, тому постраждала і якість навчання, і похитнулося відчуття єдності спільноти. Проте я переконаний, що саме ці труднощі зробили нас, закарпатських угорців, ще сильнішими. Ми вміємо пристосовуватися – іншого вибору немає.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Попри велику зайнятість, намагаюся знаходити час для відпочинку. Люблю подорожувати, відкривати нові місця. Також ціную зустрічі з друзями, гарну книжку чи фільм. Ми з дружиною зараз у приємному очікуванні – в серпні народиться наш син. Це особливий період у житті.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Щодо майбутнього – не хочу залишати Закарпаття. Але живемо в такі часи, коли важко щось планувати. Найголовніше – це мир. Усе інше прийде згодом.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф.  Ракоці ІІ?

– Навчаючись у викладачів високого рівня, я оволодів фахом рідною мовою в сприятливій, затишній атмосфері. Отримав якісні знання, культурну основу, відчуття ідентичності та духу. Інститут – це згуртована спільнота, де кожен учасник важливий елемент функціонування. А після отримання диплома ми залишаємося частиною цієї родини: викладачі й надалі відкриті до спілкування – уже як з колегами. І це для мене має неабияке значення.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar