Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Едіною Зенич-Леврінц

Яким має бути справдній педагог? Це питання задають досить часто і , зазвичай, відповідають так: він має бути обізнаний, ерудований, уміти налагоджувати контакт зі своїми учнями та вміло й доступно передавати навчальний матеріал. Саме педагог значною мірою визначає рівень освіти. Адже він – та людина, яка безпосередньо працює з дітьми, передає їм найцінніше.

Едіна Зенич-Леврінц народилася у селі Великі Береги і досі мешкає там разом зі своєю родиною. Після закінчення школи вступила на кафедру педагогіки Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II, а нині працює в рідній школі вчителькою початкових класів. Окрім того, вона – організатор позакласної роботи та активістка. Про її шлях до успіху розповіла нам сама Едіна.

– Розкажіть про себе. Як проходило Ваше дитинство?

– Я народилася у селі Великі Береги, тут живу й нині. У нашій родині було троє дітей, я – наймолодша, після двох братів. Це вплинуло на формування мого характеру. Я завжди відчувала захист, що давало мені відчуття безпеки та впевненості у собі.Маю надзвичайно теплі спогади з дитинства: сімейні подорожі та спільні свята, цікаві активності з друзями, вуличні ігри та веселі пригоди, чимало забав без інтернету та ґаджетів. Саме такого дитинства побажала б і сучасним дітям. Усі 11 років я навчалася у Великоберезькій школі, і завжди пишалася цим. Це справді гарна школа, тут працювали мудрі, уважні вчителі, а оточували мене чудові однокласники. Для мене це були незабутні роки.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Я доволі рано зрозуміла, що хочу бути педагогом. Були й інші мрії, але вони швидко зникли. Коли я дізналася, що в Берегові можна здобувати освіту рідною мовою, ще й безкоштовно, то відчула: якщо на те буде Божа воля, моє місце саме там. Вибір стояв між географією та початковою освітою, зробити його було непросто – обидва напрями мені близькі. Та все ж Господь вів мене до вчительської справи. Хоча й досі люблю географію та природознавство, переконана: рішення, ухвалене 21 рік тому, було правильним.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Навчатися у ЗУІ імені Ференца Ракоці II я щиро любила. Ми швидко здружилися з одногрупниками, були справжньою командою, яка підтримувала одне одного. Мали чудового куратора – Емьовке Бергхауер-Олас, і завдяки їй я ніколи не почувалася себе чужинкою. Ми пережили чимало феєричних моментів, зрозумілих лише нам самим, і досі сміємося, коли згадуємо їх. Насправді в мене десятки спогадів, які доводять, чому інститут є найкращим місцем для навчання на Закарпатті. Але, мабуть, це вже тема для іншого матеріалу. Якщо ж назвати лише один епізод, то це перший практичний табір у с. Пийтерфолво. Тиждень у наметах, літня злива, мокрі речі, нічні розмови до світанку, сміх, порожній парк атракціонів і річка поруч… Думаю, з цього зрозуміло, чому той час залишився для нас незабутнім.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Насправді важливі події сталися ще під час навчання. У нашого випуску була особлива ситуація: на четвертому курсі ми отримали диплом бакалавра, але не могли вступити на спеціаліста. Тож я завершила навчання на рік раніше, ніж планувала. І постало питання: що далі? Я завжди мріяла працювати у рідній школі, адже для мене це була справжня альма-матер. Однак на той час відкритих вакансій не було. Це викликало у мене смуток. Проте я й не шукала іншого місця, ніби вичікувала потрібний момент. І ось цей момент настав 2 вересня 2008 року, коли мене запросили на посаду виховательки групи подовженого дня. Я відразу погодилася, адже це була чудова нагода для старту. Тим паче керівництво інституту пообіцяло, що за рік ми зможемо продовжити навчання – так і сталося. Я працювала і одночасно навчалася далі.

– Якими були Ваші відчуття на початку педагогічного шляху?

– Початок був непростим. Було багато сумнівів, я відчувала себе невпевненою, ніби нічого не знаю, не розуміла, чому опинилася тут. Але поступово почала застосовувати знання, здобуті в інституті, колеги багато допомагали, і я заспокоїлася. Дуже швидко зрозуміла: я справді люблю цю справу і хочу присвятити їй своє життя.

– Який досвід Ви здобули як учителька початкових класів?

– Вважаю, що скарбничку з досвідом поповнюю й досі. Коли здається, що вже доволі добре опанувала якусь нішу, з’являються нові виклики. Діти теж змінюються – зростають, розвиваються, і нам, педагогам, треба змінюватися разом із ними. Але я завжди знаходжу з ними спільну мову та завойовую їхню довіру. Це – моя найбільша опора.

– Якими методами Ви користуєтеся? Як мотивуєте дітей?

– Метод залежить від конкретного класу та дітей. Універсальних рішень немає. Те, що працює на одному уроці, може зовсім не спрацювати на наступному. Сучасних дітей утримати у полі зацікавленості складно, тому я часто використовую ігри, руханки, групову роботу. Помічаю, що діти дедалі більше стають індивідуалістами, і працювати їм у колективі доволі нелегко. Саме тому застосування групових завдання є надзвичайно важливим.

– Ви ще й організаторка шкільних заходів.

– Так, разом із колегою виконуємо цю роботу. Коли ми взялися за це, нам сказали: потрібно вдихнути життя в школу. Ми стараємося. Це і тематичні заходи до пам’ятних дат, і святкові вистави, і просто веселі програми для розвантаження. Часом народжуються найнесподіваніші ідеї. Це завжди колективна робота, і ми маємо постійну підтримку від педагогічного колективу. Діти із захопленням долучаються: вони люблять виступати, особливо їм цікаві репетиції, ще більше захоплення бачимо у їх очах, коли відчувають підтримку вчителів та дух спільної роботи. Часто й самі приходять з ідеями.

– Ви займаєтеся організацією і позашкільних заходів.

– Позашкільна діяльність для мене – радше служіння. Я працюю на благо дітей Великоберезької реформатської громади. Ми організовуємо «Дні Ковчега», табори, різні програми. З вересня до травня щосуботи збираємо дітей, щоб розповідати їм про Бога, організовуючи цікаві інтерактивні заняття. Влітку організовуємо дитячі тижні, родинні та громадські дні. А загалом намагаюся брати участь у всьому, що корисне для села, громади, нашого народу. Головне – зберегти свою самобутність й забезпечити майбутнє нашим дітям, якщо на те Божа воля.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Про це не люблю говорити. Дуже важко пережила період пандемії: я не могла працювати у звичному для мене темпі. Дистанційне навчання не замінює живого спілкування, мені дуже бракувало особистого контакту з дітьми. Тоді я мала першокласників і намагалася зробити для них усе можливе. На жаль, війна принесла нові труднощі – тепер я змушена жити далеко від деяких членів родини. Але Господь дарував мені таку силу й витримку, якій я й досі дивуюся. Саме завдяки цьому можу продовжувати свою працю.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Ми живемо в батьківській хаті разом із чоловіком, двома синами та моїми літніми батьками. На жаль, спільний відпочинок організувати складно, бо чоловік перебуває за кордоном. Але ми намагаємося використовувати кожну можливість, щоб хлопці не відчували нестачі батьківської уваги. Дуже любимо подорожувати, відкривати нові місця. Для нас відпочинок – це завжди активність.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Не маю грандіозних планів, не збираюся підкорити світ. Я хочу бачити своїх синів щасливими, здоровими, дорослими, далі служити Богові, у роботі допомагати дітям максимально розкривати їхні здібності. І, звичайно, прагну проводити якомога більше часу з родиною та друзями.

– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ференца  Ракоці ІІ?

– Насамперед я вдячна своїм викладачам: саме вони дали мені справжні знання й навчили професійної відданості. Вдячна також за незліченні яскраві враження та досвід, який залишився зі мною на все життя. Та, мабуть, найбільше завдячую тому, що саме в стінах цього закладу зав’язалися дружби, які тривають і досі. Для мене велика честь, що я мала змогу бути студенткою ЗУІ імені Ференца  Ракоці ІІ,

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar