Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Чіллою Вереш
Яким має бути справжній педагог – питання, що хвилює багатьох. Він має бути обізнаним, ерудованим, мати гарні стосунки з учнями, уміти максимально ефективно передавати знання. Приблизно такі відповіді найчастіше лунають. Якість освіти значною мірою залежить від учителя, адже саме він безпосередньо взаємодіє з учнями й передає їм основні знання й цінності.
Чілла Вереш народилася в селі Бадалово, де й відвідувала місцеву школу, а згодом закінчила Берегівський ліцей імені Габора Бетлена. Після цього здобула ступінь бакалавра за спеціальністю «англійська й угорська мови» в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ. Обрала шлях педагога та сьогодні вже очолює Бадалівську гімназію імені Йожефа Гводані. Детальніше – у її власній розповіді.
– Розкажіть про себе. Як проходило Ваше дитинство?
– Я народилася в Бадалові й досі мешкаю тут разом із чоловіком і нашим 10-річним сином. Початкову освіту здобула в місцевій школі, а потім навчалася в Берегівській угорській гімназії (нині ліцей імені Габора Бетлена). З особливою теплотою пригадую роки, проведені в гімназійному гуртожитку — це був справді особливий період: багато з тодішніх друзів і сьогодні є частиною мого щоденного життя. Ці спогади залишаються зі мною й донині.
– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
– Нашим класним керівником була вчителька англійської мови Наталія Вароді, до слова, англійська була моїм улюбленим предметом. Це остаточно переконало мене обрати викладацьку кар’єру. На той час у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ можна було вступити лише на спеціальності у форматі парних дисциплін, тож до англійської я додала угорську мову. Диплом я отримла у 2010 році, однак на той час інститут ще не мав власної акредитації, тож я вирішила продовжити навчання в магістратурі на відділенні англійскої філології Ужгородського національного університету. Паралельно з навчанням я розпочала педагогічну діяльність у школі, тому завершити навчання за спеціальністю «угорська мова» вдалося лише торік у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ, де я здобула диплом магістра з відзнакою.
– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?
– Студентські роки були насичені й веселі. У нас була чудова група, а більшість одногрупників – мої однокласники із гімназії. Студентські роки – один з найяскравіших спогадів. Пишаюся тим, що моїми викладачами були мовознавці, доктори наук і професори, чиї наукові дослідження не лише захищають інтереси угорської спільноти Закарпаття, а й гідно її представляють і збагачують.
– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
– У 2010 році я закінчила навчання. Тоді дефіциту вчителів ще не було – за кожне місце доводилося змагатися. Одна з моїх одногрупниць пішла в декрет з Дерценської середньої школи, і я почала працювати там. Це було непросто, адже щодня доводилося добиратися з Бадалова до Дерцена. На щастя, так було лише пів року, бо в Бадалові з’явилася вакансія, і я змогла працювати в рідному селі вчителькою англійської мови.
– Як минули перші роки на посаді?
– Добре пам’ятаю той момент, коли, отримавши диплом, я прийшла до школи, сповнена ентузіазму, мотивації та бажання працювати. Я хотіла вчити так, як навчали мене. Але швидко зрозуміла, що на практиці все інакше. Спочатку я трохи боялася йти на уроки до старшокласників – хвилювалася, чи зможу знайти з ними спільну мову. У підсумку отримала повагу, любов і визнання. Це стало для мене підтвердженням того, що викладацький шлях – це дійсно моє справжнє покликання, з усіма його радощами й викликами.
– Який досвід Ви здобули за ці роки?
– Світ змінюється, і сучасні діти вже не такі, як раніше. Швидкий розвиток цифрових технологій і величезна кількість інформації сильно впливають на спосіб життя підлітків. Сьогодні педагог має не тільки передати знання, а й підготувати дітей до дорослого життя, допомогти їм знайти гармонію з собою та навколишнім світом. Бо, зрештою, школа – це їхня друга родина.
– Як мотивуєте учнів?
– Сучасних дітей дедалі важче зацікавити та спонукати до навчання. Учитель з перших хвилин повинен відчути настрій і атмосферу у класі, змотивувати їх до цікавого вивчення тем. Я прихильниця традиційних методів, але іноді додаю нові підходи, які допомагають залучити учнів і викликати у них бажання навчатися.
– Наразі Ви не лише вчителюєте, а й очолюєте Бадалівську гімназію імені Йожефа Гводані.
– Мене призначили на посаду в 2016 році, коли тодішній директор та його заступник вирішили, що я – найвідповідніша кандидатура. Чесно кажучи, мені й на думку не спадало, що стану директоркою. Початок був нелегким, і мушу зізнатися, що кожен новий навчальний рік стає дедалі складнішим. Але, дякувати Богу, у нас чудова команда. З колегами маю довірливі стосунки, відчуваю їхню підтримку та повагу, і це дуже важливо в щоденній роботі. Разом ми неодноразово долали найскладніші ситуації. Я вірю, що так буде й надалі.
– Яким є Ваш звичний робочий день?
– Керувати освітнім закладом — це велика відповідальність, у цій діяльності багато роботи. Серед важливого – організація та адміністрування освітнього процесу. Часто беру участь в офлайн або онлайн курсах підвищення кваліфікації, а також регулярно відвідую наради директорів та вирішую інші адміністративні справи. Крім того, продовжую викладати англійську мову – щоправда, маю небагато уроків.
– Чи траплялися в роботі позитивні і/або негативні моменти?
– Безумовно, і ті, й інші. Іноді критика створює враження, ніби вся робота – марна. Але я маю багато знайомих і друзів, і щодня трапляються приємні моменти, якими можна поділитися з колегами чи близькими.
– Як труднощі минулих років вплинули на Вашу роботу?
– Я люблю динаміку та зміни, але період пандемії, онлайн-навчання і все, що з цим пов’язано, дався нам дуже складно. Тривале перебування в замкненому просторі, ізоляція, страх перед хворобою — усе це значно вплинуло на систему освіти. І коли вже здавалося, що все потроху повертається до норми, почалася війна, яка триває вже понад три роки. Багато дітей разом із батьками виїхали за кордон, що значно зменшило кількість учнів у школах. Але ми сподіваємося, що після війни вони знову повернуться до нас.
– Ви також проходили курс гідів-екскурсоводів.
– У 2019 році я пройшла 360-годинний курс для гідів, організований Закарпатською угорською туристичною радою на базі інституту. Бадалово є одним із ареалів угорських діалектів на Закарпатті, тому я вважала, що ці знання можуть знадобитися майбутньому. Однак, застосувати здобуте не вдалося, бо з початком пандемії та війни потік туристів у регіон майже повністю припинився.
– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?
– Ми з чоловіком одружилися у 2011 році. Він займається виноробством і бджільництвом, а також є студентом останнього курсу спеціальності «садівництво» в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ. У 2014 році народився наш син Арон, якому нині 10 років. Він, як і його тато, обожнює футбол.
– Які у Вас плани на майбутнє?
– У нинішній воєнній ситуації важко щось планувати. Я, як і кожен з нас, прагну миру, злагоди й щасливого життя. І щиро бажаю всім дітям, які пережили жахи війни, щасливого й наповненого яскравими враженнями майбутнього.
– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
– Закарпатському угорському інституту імені Ференца Ракоці ІІ я вдячна не лише за фахові знання професіоналізм, які стали в нагоді на моєму вчительському шляху, а й за незабутні роки студентства. Дякую за можливість бути його студенткою.
Аніта Курмай
-
Ця стаття також доступна наступними мовами
Magyar