Ким ми можемо пишатися… Інтерв’ю з Емеше Пал

Корекційний педагог працює з дітьми та молодими людьми з вадами розвитку, а також надає допомогу та супровід членам родин, які виховують дітей з особливими освітніми потребами. У своїй роботі такий фахівець контактує з великою кількістю дітей з особливими потребами, створюючи з ними такі собі мініспільноти.

Емеше Пал народилася в смт Вишково, де отримала повну середню освіту. Після закінчення школи вступила до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де здобула вищу освіту за спеціальністю «вчитель співу та музики». Певний час дівчина займалася волонтерством та вчителюванням, а нині працює корекційним педагогом у Будапешті. Які ще цікаві події трапилися з нею на життєвому шляху? Дізнаймося в неї самої.

— Розкажіть про себе. Як минули Ваші дитячі роки?

– Я народилася і виросла у Вишкові. З рідним селищем мене пов’язують найтепліші спогади. Дитинство в мене було щасливим, з усіма його принадами та труднощами. У мене залишилися незліченні спогади з дитинства, від посиденьок на «лавиці» з подружками до походів у гори. Початкову та середню освіту я здобувала у Вишкові, і якось на думку навіть не спадало продовжувати навчання в гімназії чи ліцеї деінде. Я пішла до школи у віці 6 років, тож уже в 16 років я стала студенткою ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ.

— Чому місцем подальшого навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Після закінчення загальноосвітньої школи я мала велике бажання продовжити навчання у вищому навчальному закладі, але якби все залежало від мене, я б воліла почекати рік, аби обрати свій шлях та визначитись із напрямком, однак батьки цього не дозволили мені зробити такий крок, ба більше — попросили не втрачати ані року, за що я вдячна їм донині.

Тож я подала документи до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де навчалася за спеціальністю «вчитель музики та вокалу». Оскільки я дуже любила займатися з дітьми, та й роки шкільного життя згадую з теплотою в серці, мій вибір здавався правильним (не шкодую про це ані хвилини). Адже музика супроводжувала мене скрізь. Варто відзначити, як цікавинкою, що на потоці лише я навчалася за спеціальністю «вчитель музики та вокалу», тож мала спільні пари з однокурсниками, які навчалися за спеціальністю «Дошкільна освіта».

— Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

– Перший рік навчання в інституті був надзвичайно складним. З одного боку, я була набагато молодшою за своїх одногрупників, а з іншого — відчувала себе в менш вигідному становищі порівняно з тими, хто прийшов із гімназії чи ліцею, або, можливо, з більш престижної школи. На виконання завдань, які для них здавалися пустощами, мені потрібно було витратити втричі більше часу та енергії, що призводило до численних розчарувань, та все ж я намагалася побороти цей стан. Мабуть, наступна біблійна цитата відтоді і стала моєю улюбленою: «Все, що позаду, забуваю, відкриваюся до всього, що попереду, до мети біжу я…». Саме в цей період свого життя я переконалася в тому, що з Божою поміччю і людською наполегливістю неможливого не буває.

П’ять років навчання в інституті вплинули на моє становлення мене як особистості. У мене з’явилося багато друзів, з якими я підтримую тісні дружні стосунки й донині. Я набула чималого досвіду. Навчаючись на третьому курсі, я приєднався до інститутської церковної спільноти, яка мала значний вплив на мій розвиток як особистість. Ще однією важливою віхою життя в період навчання в інституті стало те, що на третьому курсі я мала можливість пів року працювати вчителем групи продовженого дня в Рахівській ЗОШ з угорською мовою навчання, а це означало, що два тижні я навчалася в Берегові, а два тижні перебувала в Рахові, що також було виробничою практикою. З користю для себе провела там час, адже отримала уявлення про свою професію. Після цього мені випала нагода навчатися в Будапешті впродовж двох місяців на факультеті початкової та дошкільної освіти Університету імені Лоранда Етвеша. Словом, ці 5 років були дуже насиченими, і я кайфувала від кожної хвилини, не могла дочекатися понеділка, аби знову прогулятися головною площею Берегова. Гуляючи містом, частенько задумувався над тим, що добре було б жити там…

— Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ провела 10 місяців у Будапешті в євангельському благодійному будинку «Сарепта», взявши участь у програмі KRÖDE (Карпатський реформатський волонтерський дияконічний рік).

— Чим Ви там займалися?

– Життя — надзвичайно цікава штука, я хотіла працювати не з людьми з особливими потребами, а з дітьми, які проходили лікування в дитячій лікарні «Бетесда», та того року керівництво вирішило, що волонтерити в лікарні не потрібно. Відтак я потрапила до «Сарепти», де займалися організацією різних програм для людей з особливими потребами, а також у рамках трудотерапії супроводжували їх до центру ткацтва, де особливі люди мали змогу виготовляти килими та інші ткацькі вироби. Під час цих занять до мене прийшло усвідомлення, що шлях корекційного педагога — моє покликання. Ці 10 місяців стали для мене дуже насиченими, з одного боку, я стала частиною міжнародної команди. З іншого боку, приємно було познайомитися з молодими людьми з інших країн. Крім того, ÖDE (офіс програми року добровільної дияконії) організував для нас чимало цікавих програм, наприклад, я познайомилася з ансамблем «Romano Glaszo» («Людський голос»), від якого я вивчила багато угорських та циганських пісень, а також їздила з ними на гастролі. Це також стало визначальною подією тих 10 місяців.

— Чи хотілося додому?

— Я дуже любила волонтерство, воно дало мені багато життєвого досвіду і знань, але чомусь моє серце завжди тягнуло на батьківщину.

Залишатися в Будапешті навіть не розглядалося. Через десять місяців я повернулася додому й почала шукати роботу. За спеціальністю я не змогла знайти роботу в рідному Вишкові, тож вирішила спробувати свою удачу в Берегові. Я відгукувалася на багато пропозицій, однак скрізь мені пропонували повернутися до Рахова чи інших регіонів компактного проживання угорців, де я точно знайду роботу, але щось всередині підказувало мені не робити цього. Зрештою, я влаштувалася на роботу в дитячий садок, вистачило мене не надовго. Після цього, я працювала на двох роботах: одного дня я викладала в циганській місії в Балажері, а іншого — допомагала дітям у навчанні в берегівському дитячому притулку. На жаль, з отриманого гонорару змогла оплатити лише квартплату.

— Пізніше Ви все ж таки повернулися до Будапешту.

– Через два місяці я зрозуміла, що це не життя, про яке мріє доросла людини з дипломом у руках, збагнула, що хочу забезпечувати власні потреби без будь-якої сторонньої допомоги. Я повернулася додому, а навесні наступного року зненацька вирішила переїхати до Будапешта, перебралася з одної невизначеності в іншу невизначеність, як кажуть. Мій вибір підтримували та допомагали реалізувати батьки і друзі. Одна з моїх подруг допомогла мені із житлом, тим часом я знайшла роботу. Я влаштувалася у фонд «Заради наших братів і сестер із розумовою відсталістю», де займалася з дорослими з розумовими вадами в денному центрі, а також у будинку-інтернаті. Мені подобалося те, чим я займаюся, я до нині плекаю добрі стосунки із цими людьми. Під час роботи я збагатилася знаннями та познайомилася з роботою організації. Мені подобалося там працювати, бо це було не просто робоче місце, а там панувала доброзичлива сімейна атмосфера. Та доля мала на мене свої плани: я продовжила працювати на фірмі, а у вільний час допомагала в будинку-інтернаті. Згодом мені запропонували роботу в Об’єднаних яслах 2 району столиці.

— Наразі Ви працюєте там корекційним педагогом. Поділіться досвідом роботи в цій ніші.

– До складу Об’єднаних ясел 2 району входять шість самостійних ясел-садків. Усі заклади мають окрему команду професіоналів та керівників, але об’єднані спільним управлінським апаратом.

Я отримую задоволення від своєї роботи, тому що двох однакових днів не буває. Кожен день дуже різноманітний, швидкоплинний і вимагає творчого підходу. Я є частиною прекрасної команди. Атмосфера на роботі дуже важлива, вони також є моєю сім’єю в певному розумінні цього слова, я споглядаю на неї не лише як на робоче місце. Наразі я керую робочою групою Монтессорі, а також, окрім моїх професійних обов’язків корекційного педагога, проводжу заняття з гри на музичних інструментах. А ще я проводжу заняття зі студентами кафедри початкової та дошкільної освіти Університету імені Етвеша Лоранда в рамках виробничої практики SNI, а із цього року ще й читаю лекції в рамках курсів підвищення кваліфікації «Як побудувати заняття з дітьми?». Підсумовуючи вищесказане, моя робота дуже різноманітна і приносить мені задоволення.

Мій робочий день триває з 8 ранку до 3 години дня. Вранці я проводжу індивідуальні та групові заняття, як корекційний педагог, а після обіду займаюся адміністративною роботою. Після роботи я знаходжу час на підприємницьку діяльність і проводжу групові заняття зі сторітелінгу.

— Як Ви стали корекційним педагогом?

– Коли я переїхала до Будапешта, я не могла знайти роботу з педагогічною освітою, оскільки для цього потрібно було б нострифікувати свій диплом, а це відбулося вже через кілька років потому.Тим часом я успішно склала іспит із біології, а згодом отримала диплом вихователя та опанувала фах корекційного педагога. Крім того, узяла участь у кількох курсах підвищення кваліфікації.

— Якого досвіду Ви здобули за ці роки?

– У професійному плані я постійно розвиваюся, навчаюся, і мій начальник, який також є моїм наставником, є великою опорою в професійному плані. Що стосується досвіду, то кожне сімейне заняття розширює мій світогляд і дає нові знання.

— Розкажіть трохи про родину. Чи знаходите час для відпочинку?

— Мої батьки живуть на батьківщині, у Вишкові. Намагаємося бачитися кілька разів на рік, хоча від початку війни більше вони навідуються до мене. Мій брат проживає в Будапешті, також в Угорщині живуть мої родичі, я часто з ними зустрічаюся, разом організовуємо сімейні посиденьки.

Попри те, що я багато працюю, моє особисте життя також досить насичене. У мене багато друзів, з якими я намагаюся проводити час із користю. Я відвідую спортзал, концерти, театр і намагаюся подолати «Блакитний маршрут».

— Які плани на майбутнє?

– Впевнена, багато хто запитує, чому я не повертаюся додому. Але я відчуваю, що зараз я знайшла своє місце. Спершу хочу створити сім’ю, а ще — розвиватися в професійному плані, тож подумую над тим, аби опанувати методику кінезотерапії.

— Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Перш за все, я дякую своїм батькам за те, що вони створили умови для мого навчання і підтримували мене протягом усього періоду. По-друге, саме завдяки інституту я стала тим, ким я є сьогодні. Навчальний заклад зробив великий внесок у мій особистісний розвиток, тут я знайшла багато друзів, а з викладачами мене пов’язують приємні спогади. З початку війни я, на жаль, не була в Берегові, однак за першої ж нагоди неодмінно навідаюся до своїх друзів на батьківщині та завітаю до прекрасної будівлі ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar