Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Олександром Печорою

Вибір професії впливає на наш особистісний розвиток і на наше життя. І яка ж діяльність принесе те очікуване задоволення? Або де ми будемо її реалізовувати? Це таємниця Всесвіту. Та у якому куточку світу ми б не жилии, важливо – як стверджував Арон Томаші – вільно рухатися у своїй професії.

Олександр Печора народився в Берегові, де закінчив середню школу. Вищу освіту здобув на кафедрі математики та інформатики Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ. Після завершення навчання минули роки: нині Олександр працює викладачем в Дебреценському університеті, де він нещодавно захистив докторську дисертацію. Сьогодні зі своїм шляхом до успіху ділиться він сам.

– Розкажіть про себе. Як минуло Ваше дитинство?

–Народився у Берегові, середню освіту почав здобувати у Берегівській ЗОШ №4 імені Лайоша Кошута, потім у Берегівській гімназії імені Габора Бетлена з угорською мовою навчання. Моє дитинство не було насиченим особливими подіями чи спогадами. Вважаю, що моє дитинство було як у більшості дітей, можливо, я приділяв навчанню трохи більше часу, ніж мої однолітки.

– Чому місцем подальшого навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Хотілося продовжити навчання рідною мовою, недалеко від дому, а як учасник математичного табору «Абакус» я вже був знайомий з викладачами кафедри математики та інформатики ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, тож можу сказати: беручи участь у таборі, я їхав з дому додому, тож вибір програми підготовки за напрямом «Математика та інформатика» був очевидним.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

– Мої студентські роки ознаменувалися навчанням, проте саме у стінах інституту я познайомився зі своєю дружиною на першому курсі, понад 16 років тому. З самого початку нашого знайомства ми завжди підтримували один одного, долаючи труднощі та радіючи разом нашим досягненням. Сподіваюся, так триватиме і надалі.

– Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Роки після здобуття диплому були досить складними в моєму житті. Навчаючись на магістратурі в Ужгородському національному університеті, я працював водієм на пожежній машині, і кожен, хто траплявся на моєму шляху, стверджував, що я даремно витратив чотири роки життя на навчання, бо зрештою став просто водієм. Дуже складно адекватно і доброзичливо реагувати на такі висловлювання, адже, якщо я добре пам’ятаю, у ті часи хліб не давали безкоштовно, так само як і тепер.

Приблизно в той самий час моя кар’єра водія закінчилася, я одружився зі своєю студентською любов’ю, це був перший день нашого чудового спільного життя в офіційному шлюбі, яке триває дотепер, а також день, коли я знову повернувся до інституту. Саме тут мене вперше взяв під своє крило мій дядько Фері (Ференц Поллоі), і я почав працювати системним адміністратором. До сфери моїх обов’язків входило все, що пов’язано із комп’ютерною технікою: від заміни чорнильних картриджів у принтерах до встановлення ІТ-мережі. Згодом, окрім виконання обов’язків системного адміністратора, я почав працювати викладачем на кафедрі математики та інформатики. Тим часом я вступив до Докторської школи комп’ютерних наук Дебреценського університету, куди я вступив як студент-стипендіат за державним замовленням.

– Потім Ви вступили на викладацьку стежку. Якими були початки?

–Під час навчання в аспірантурі я мав змогу спробувати себе у ролі викладача на факультеті комп’ютерних наук Дебреценського університету, де мені вперше випала нагода провести практичне заняття після лекції Шандора Барана. Цей семестр став для мене визначальним, оскільки його підтримка супроводжувала мене від першого заняття аж до написання останньої роботи. Пригадую, що кожного тижня він знаходив час, аби відповісти на мої запитання перед початком занять.

– Яким досвідом Ви збагатися за ці роки? На Вашу думку, як можна мотивувати студентів до навчання?

– Оскільки я працюю на факультеті інформатики, то в основному викладаю різні математичні дисципліни для майбутніх фахівців у сфері комп’ютерних технологій. “Як можна мотивувати студентів до навчання?” – відмінне запитання. На мою думку, відповідачаючи на такі питання, варто згадати про роботу своїх викладачів, які виконали свою роботу на відмінно і змогли передати усі свої знання та навички. Ці висловлювання, напевно, можна пояснити тим, що з плином часу ці відчуття набувають особливого сенсу. Під час навчання на моєму шляху траплялися різні викладачі: хороші і не дуже, серед них були надзвичайно круті, тож їхні знання та ідеї супроводжують мене й досі. Спираючись на цей досвід, я викладаю деякі дисципліни, як це робив один з моїх колишніх викладачів, адже вважаю, що кращими методами, які він використовував, я не зможу краще передати матеріал, але разом з тим, існують і такі методи викладання, яких я уникаю. Чи приймаю правильні рішення, чи ні, покаже час.

– Чи переживали Ви позитивний або негативний досвід?

–Про пережитий негативний досвід – якщо навіть і був – розповісти не можу через дотримання умов політики конфіденційності (GDPR). А якщо без жартів, то я не думаю, що за ці роки трапилялися б події, які можна було б назвати негативним досвідом. Натомість позитивних моментів так багато, що якби я почав про них розповідати, це зайняло б увесь час, відведений для інтерв’ю. Передавати знання, набуті та відшліфовані протягом багатьох років таким чином, як це робили мої викладачі, з думкою, що ти робиш щось для того, аби світ став кращим, – це чудове відчуття.

– Нещодавно Ви успішно захистили докторську дисертацію. Які відчуття переповнюють Вас зараз?

–Шлях до здобуття ступеня доктора наук був довгим і складним. Я відчуваю себе щасливою людиною, адже моя дружина підтримувала мене протягом усього шляху, а мій науковий керівник Іштван Фазекаш був настільки хорошим наставником, що він був поруч зі мною від початку написання докторської дисертації аж до самісінького дня публічного захисту. Важко говорити про почуття, пов’язані з отриманням ступеня доктора наук, оскільки, якщо ти зробив такий вибір, то його не можна кидати на півдорозі, справу потрібно довести до кінця. Я все ще працюю в тому ж кабінеті, веду ті ж заняття, а головне – маю тих же колег, тому отримання ступеня не призвело до жодних змін, за винятком того, що табличка з написом на дверях мого кабінету з «Олександр Печора старший викладач» змінилася на «Д-р Олександр Печора ад’юнкт», а свою стару табличку я подарував моєму маленькому синочку.

– Як виклики останніх років позначилися на Вашій роботі?

–Мабуть, ні для кого не секрет, що мене наздогнали вітри війни, тож багато рішень прийняла за мене сама війна. Не люблю, коли рішення, які стосуються мене та моєї сім’ї, приймалися без моєї участі, однак я ніколи не можу змиритися з труднощами, тож ми боролися з тими виклаками, що приносило нам життя. Попри всі труднощі, я отримав вірного партнера, тож долати труднощі було значно легше.

– Розкажіть трохи про родину. Чи знаходите час для відпочинку?

–Я вважаю себе справжнім щасливчиком, адже моя прекрасна дружина і двоє чудових дітей перетворюють кожен мій день на справжнє свято. Цього тижня мій син закінчує другий клас, а донечка завершує свій перший навчальний рік у дитячому садочку. Завжди знаходиться час для відпочинку, адже без нього довго не протягнеш, але спосіб відпочинку залежить від погоди і пори року. Ми проводимо багато часу в саду, ходимо в походи, рибалимо, часто вечірня казка є часом для спільного відпочинку.

– Які плани на майбутнє?

– Я хотів би продовжувати, займатися своєю справою, можливо, трохи покращивши методи роботи, адже як викладачі ми завжди повинні намагатися провести кращий урок, ніж був учора.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Як хороший викладач, знайти відповідь на це питання я задаю як домашнє завдання, а відповідь на нього можна почерпнути з моїх відповідей, наведених вище.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами:
• Magyar