Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Роландом Чатлошем

У сучасному цифровому світі володіння технологічними знаннями є незамінною навичкою. Однією з ключових фігур у цьому процесі є викладач робототехніки. Саме він допомагає зрозуміти основи сучасних технологій, готуючи учнів до викликів майбутнього. На його уроках учні розвивають креативне мислення, навички вирішення проблем та знайомляться з інноваційними підходами до розв’язання завдань. Вивчення робототехніки сприяє формуванню майбутніх спеціалістів, які визначатимуть і розвиватимуть технологічний прогрес.

Роланд Чатлош народився в селі Шом, розпочав навчання в місцевій початковій школі, а повну середню освіту отримав у Косоні. Після закінчення школи вступив на кафедру математики та інформатики Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ. Сьогодні він викладає математику та робототехніку у Великодобронському реформатському ліцеї. З ним ми і поспілкувалися.

– Розкажіть про себе. Як проходило Ваше дитинство?

– Я народився в 1993 році в маленькому селі Шом, що в Берегівському районі. У мене є молодший брат та сестра. Минулого року моя сестра вступила до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II. А з братом ми майже одночасно стали батьками. Дитинство у мене було чудове. На мою думку, все завдяки тому, що тоді ще не було смартфонів, і ми з ранку до вечора грали надворі. Наше село невелике, але на нашій вулиці завжди було багато дітей. Ми постійно грали в квача, каталися на велосипедах, ганяли м’яча. Дев’ятий клас я закінчив у рідному селі, а середню школу — в Косоні. Після цього, у 2010 році, вступив до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Мені сподобалося те, що я можу навчатися рідною мовою, та й територіально заклад був розташований близько до мого рідного села. Я завжди захоплювався комп’ютерами та математикою, тож вибір місця подальшого навчання був для мене очевидним. Можна сказати, що мені пощастило, адже на той час спеціальності «математика» та «інформатика» були об’єднані в одну програму, і я мав змогу опанувати обидві дисципліни одночасно. Ще й час зіграв нам, з однокурсниками, на руку: коли ми завершували навчання на бакалавраті, наш випуск став першим, що міг продовжити вдосконалювати знання на наступному рівні – магістратурі за цією спеціальністю в цьому ж інституті.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Студентські роки запам’яталися для мене не лише навчанням, а й яскравим спогадами від дозвілля. На другому курсі я став членом студентського самоврядування, що дало мені можливість завести багато нових знайомств і спробувати себе в різних сферах. Тоді життя було зовсім іншим: не було ні пандемії, ні війни, тож ми могли проводити свої будні набагато спокійніше й вільніше. Вражень у мене було вдосталь, і я дуже вдячний за цей період, адже студентські роки справді закарбувалися у моїй свідомості як надзвичайно змістовний та насичений період. Серед найяскравіших спогадів – організація вечора посвяти першокурсників та благодійного танцювально-музичного вечора, який ми провели на території старого ринку в Берегові. Це була унікальна подія, адже до нас такого ще ніхто не робив. До того ж саме в студентські роки я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це суттєво змінило мій підхід до навчання – звісно, у кращий бік.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Попри відносно молодий вік, можу сказати, що мій педагогічний шлях вийшов досить насиченим. Через постійні переїзди я працював у кількох школах, де здобув різноманітний досвід. Під час навчання в магістратурі у мені остаточно укорінилося бажання викладати. Саме у цей період мого життя з’явилася можливість стати членом викладацького складу Берегівської загальноосвітньої школи № 7. Це була школа, де навчалися переважно ромські діти, і вона дала мені неоціненний досвід не лише у викладанні, а й у вихованні. Саме там я усвідомив, наскільки важливе виховання у процесі навчання. Після цього мені та моїй дружині запропонували роботу в Ужгородському ліцеї імені Дойко Габора. Було цікаво застосувати отриманий досвід у роботі з міськими дітьми та відчути ритм життя у великому місті. Але пропрацював там лише рік — довелося повернутися додому, аби відновити свої сили після операції на грижу. Одужавши, я почав працювати в Чомонинській загальноосвітній школі вчителем інформатики, а також у Великодобронській загальноосвітній школі, де викладав математику. Через кілька років мене запросили до Великодобронського реформатського ліцею, де у молодших класах я почав викладати математику, а також робототехніку LEGO. Мене дуже надихало те, що робототехніка стала повноцінним предметом, і я міг знайомити дітей із цією сучасною дисципліною. Це досі одна з моїх улюблених сфер роботи. Хоча ця школа – вже п’яте місце роботи на моєму педагогічному шляху, я все одно люблю свою справу і сподіваюся, що займатимусь викладанням ще довго.

– Як Ви почувалися на початку своєї педагогічної кар’єри? З якими викликами довелося зіткнутися?

– Спочатку було складно зрозуміти, як знайти спільну мову з учнями. Я переконаний, що головний інструмент учителя – це не суворість, а вміння налагодити діалог із дітьми не лише на уроках, а й у позашкільний час. З часом я зрозумів, що не кожному учню дається той чи інший предмет, і в цьому немає нічого поганого. Важливо не тільки те, який предмет викладає вчитель, а й те, якою він є людиною. Адже не всі стануть математиками, але, можливо, саме вчитель математики допоможе комусь полюбити цей предмет.

– За якими методами працюєте сьогодні? Як можна мотивувати учнів?

– Математика – непростий предмет. Навчаючись на власних помилках, я намагаюся пояснювати матеріал максимально доступно, простою, зрозумілою мовою, щоб навіть ті, кому математика дається важко, змогли хоча б частково її опанувати. Але при цьому треба розуміти, що є діти, яким навіть так буде складно, і це нормально. Головне – дати кожному учневі можливість відчути навіть невеличкі успіхи. Навіть у тому випадку, коли він не засвоїв тему повністю, він не повинен виходити з уроку з відчуттям, що він «недостатньо розумний» або «не здатний вивчити математику». Я вважаю, що багато молодих учителів припускаються помилки, намагаючись використовувати однакові підходи до всіх дітей без винятку. Але це практично неможливо, адже кожен має свої сильні сторони, і завдання вчителя – знайти до кожного індивідуальний підхід, не змушуючи всіх відповідати єдиному стандарту.

– Робототехніка звучить як дуже цікава дисципліна. Як побудований урок? Чому, на Вашу думку, важливо, щоб молодь опановувала цю сферу?

– Викладати робототехніку – справжнє задоволення, адже діти дуже зацікавлені й отримують від цих занять масу позитивних емоцій. Вважаю, що в сучасному світі, де штучний інтелект та автоматизація стають невід’ємною частиною життя, надзвичайно важливо знайомити дітей із робототехнікою вже змалку. У Великодобронському реформатському ліцеї в учнів є можливість вивчати цю дисципліну, і це дає їм значну перевагу порівняно з багатьма іншими школами. Чому варто цим займатися? Насамперед, тому що програмування в інформатиці – доволі складна тема, а робототехніка допомагає дітям поступово в неї зануритися. Вони стають більш сприйнятливими до алгоритмічного мислення, розвивають навички розв’язання проблем, а також отримують задоволення від процесу. Урок зазвичай проходить так: спочатку учні отримують набори LEGO та планшети. Зазвичай вони працюють у парах, що сприяє взаємодопомозі та командній роботі під час виконання завдань. Після короткого теоретичного пояснення ми переходимо до програмування. Програмування здійснюється  англійською мовою на платформі, схожій на Scratch, але на нашій платформі вони керують не просто анімованим персонажем на екрані, а справжнім роботом, якого самі ж і зібрали. Після пояснення завдання учні приступають до складання конструкції та написання коду. Завершальний етап – тестування: школярі перевіряють, чи правильно працює їхній робот, вносять корективи у разі потреби. Наприкінці уроку після дзвінка вимикаємо роботів і відправляємо їх «відпочивати» до наступного заняття.

– Який досвід Ви здобули за роки роботи? Чи були у Вас як позитивні, так і негативні моменти у професійній діяльності?

– З роками досвід змінюється. Щороку все більше усвідомлюєш, які помилки допускав раніше, а які методи насправді ефективні у навчальному процесі. Найскладніше – знайти способи зацікавити дітей у вивченні предмета. На мою думку, якщо учні сприймають викладача як особистість, то й сам предмет вони сприйматимуть з більшим інтересом, а отже, краще його розумітимуть. З кожним роком я вдосконалюю навички передачі матеріалу, намагаюся робити це ще доступніше та ефективніше. І щоразу ловлю себе на думці: як зробити так, щоб учні краще засвоїли тему, яку я хочу їм донести. Мій багаж досвіду багатий. Найбільше радує, коли чую, що дітям подобаються мої уроки – навіть якщо не всім, то хоча б частині класу. Якщо ж вони ще й розуміють матеріал – це вже подвійний успіх. Звісно, є і негативні моменти. Неможливо бути ідеальним для всіх, і не кожного учня можна зацікавити предметом. Гадаю, для будь-якого вчителя дуже боляче чути, що хтось вважає його пояснення неефективними, особливо коли він вкладає у свою роботу максимум зусиль. Проте найголовніше для вчителя – це постійне бажання вдосконалюватися, шукати нові підходи, ставати кращим. Без цього досягти успіху на педагогічній ниві буде неможливо.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Період пандемії COVID-19 суттєво вплинув як на процес викладання, так і на процес організації навчання. Досі помітно, що діти в той час недоотримали необхідних знань. Багато хто не зміг повноцінно засвоїти матеріал, адже дистанційне навчання позбавило їх можливості спільно працювати, ставити питання вчителю в режимі реального часу, обговорювати теми з однокласниками. Для них це був дуже непростий період. А потім почалася війна. Родини розлучалися, багато дітей виїхали за кордон, і з початком кожного навчального року учнів у класах ставало все менше. Доводилося постійно переривати уроки через повітряні тривоги, спускатися в підвали та укриття, через що заняття відмінялися, а програма залишалася невиконаною. Часу на навчання ставало дедалі менше. Попри всі ці виклики, я вдячний за те, що саме в цей складний період отримав можливість працювати у Великодобронському реформатському ліцеї. Тут я відчув, що знайшов своє місце, і маю можливість по-справжньому займатися тим, що люблю.

– Розкажіть трохи про свою родину!

– Я живу у Великій Доброні разом із дружиною, ми разом уже одинадцять років. Вона також працює вчителькою у цьому ж ліцеї, викладає українську мову. Я дуже вдячний за те, що склалися такі обставини як у професійному, так і в сімейному плані. Цього року у нас народився син, тож ми стали батьками, і тепер з цікавістю та нетерпінням чекаємо на всі виклики й радощі, які приносить батьківство.

– Які плани на майбутнє?

– З надією чекаю на завершення війни, щоб нарешті відвідати рідних, яких не бачив від самого її початку. Цього року для мене найважливішим є засвоєння нової ролі, хочу стати хорошим батьком. Я належу до тих людей, які постійно прагнуть досягати більшого, пробувати себе в нових сферах, розвиватися як у професійному, так і особистому плані. Крім основної роботи, у нас є невеличка «гаражна майстерня», де ми займаємося ремонтом електроніки, комп’ютерів і ноутбуків. Це свого роду хобі, яким займаюся у вільний час, коли випадає така можливість. Серед основних планів – розвиватися як батько, педагог, майстер з ремонту техніки і, можливо, спробувати щось нове. А ще наша родина мріє про подорожі та можливість побачити світ.

– Чим завдячуєте інституту імені Ференца Ракоці?

– Насамперед я вдячний за можливість навчатися рідною мовою. Дякую викладачам за те, що вірили в мене, підтримували й докладали зусиль, щоб з мене вийшов хороший фахівець. Окремо хочу подякувати за можливість подорожувати, яку я мав під час студентських років. Я щасливий, що мої молоді роки були наповнені змістом, що навчальний заклад, у якому я провів стільки часу, залишається місцем, куди завжди приємно повернутися, щоб згадати найкращі моменти. Це справжня опора та важливе середовище для місцевої угорської молоді, що допомагає не лише здобувати знання, а й формувати особистість.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar