Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Валерією Гаташней Сатмарі

Одне з найважливіших покликань журналістики — не лише розповідати історії успіху, а й давати голос тим життєвим історіям, що, попри труднощі, дарують надію. Завдяки таким інтерв’ю та репортажам журналісти показують, як люди, борючись щодня, зберігають свою силу, гідність і витримку. Подібні розповіді дають читачам відчуття, що вони не одні у своїх випробуваннях, і знаходити натхнення в прикладах інших. Щирі, життєві, хоч і не ідеальні, але правдиві історії зближують людей, спонукають до глибшого співпереживання та розуміння. Таким чином журналістика стає не лише джерелом інформації, а й провідником надії та людської єдності.

Валерія Гаташней Сатмарі народилася в селі Шом, де закінчила початкову школу. Згодом навчалася у Великодобронському реформатському ліцеї, а вищу освіту здобула у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ за суміжною спеціальністю «угорська мова – історія». Після завершення навчання переїхала до Будапешта, де займалася волонтерством, викладала, а нині працює журналісткою. Саме з нею ми поспілкувалися сьогодні.

– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?

– Я народилася і виросла в селі Шом. Тут закінчила початкову школу, а у 2003 році вступила до Великодобронського реформатського ліцею. Ці три роки стали незабутніми, саме тоді зав’язалися тісні дружні стосунки. А ще – це були роки духовного зростання. З теплом згадую як вчителів, так і однокласників.

Зростаючи в селі, я багато часу проводила на свіжому повітрі, у колі друзів та тварин. Водночас я завжди любила вчитися. Найбільше мене захоплювали математика та географія – у цьому відіграла свою роль харизма вчителів.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– У 2006 році, в період завершення навчання в ліцеї,, я довго розмірковувала над тим, який напрям обрати для продовження освіти. Та сумнівів у виборі навчального закладу не було: я обрала ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ. Заклад знаходився близько до рідного села, забезпечував  можливість навчатися рідною мовою, та й мав добру репутацію. Найбільше вагалася щодо спеціальності. Розглядала кілька варіантів, і зрештою зупинилася на поєднанні угорської мови та історії. Читання захоплювало мене ще з дитинства, а творчі завдання з літератури завжди приносили радість. Історія також не була чужою – деякі епохи я вивчала з особливим інтересом. Так і прийняла рішення.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Я прагнула реалізувати себе на всі сто, тому навчалася дуже старанно. Це були п’ять насичених, активних років. Одночасно з початком навчання я почала працювати катехиткою в місцевій реформатській громаді й залишалася на цій посаді до завершення навчання. Тоді випускники церковних шкіл мали можливість здобути кваліфікацію викладача релігії – за умови успішного складання іспитів з кількох предметів перед реформатським синодом. Цей період навчив мене цінувати час і поєднувати обов’язки відповідно до своїх можливостей.

Особливо яскравим спогадом залишилася археологічна польова практика – там теорія справді перетворилася на практику.

– Як склалося життя після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Ще під час останнього курсу я дізналася від знайомої про можливість поїхати за кордон на рік як волонтер у рамках програми реформатської церкви. З друзями подали заявку, і я вказала Угорщину як бажане місце служіння, адже моя сестра вже кілька років жила там. На той момент я не зовсім уявляла, що мене чекає там, але це лише додавало пригодницького духу.

– Де саме Ви волонтерили? Якими були Ваші обов’язки?

– Уже у вересні після випуску я приїхала до Будапешта як волонтерка. Мене направили до реформатського дитячого садка, що стало для мене справжнім подарунком. Я налагодила теплі стосунки з дітьми, батьками, колективом, серед якого було кілька колег із Закарпаття. Знайти спільну мову було нескладно. Я допомагала всюди, де могла: гралася з дітьми, малювала, обробляла маленькі рани, допомагала няням у щоденних справах.

Після завершення волонтерства я понад рік викладала релігію в кількох селах поблизу Будапешта. Згодом, через переїзд, почала шукати роботу вже в самій столиці – за фахом. Працювала в гімназії, викладаючи угорську мову та літературу, аж до народження першої дитини.

– Наразі Ви вже займаєтеся журналістською діяльністю.

– Так, журналістика з’явилася у моєму житті кілька років тому, спочатку я писала матеріали нечасто. У 2017 році чоловік порадив брати участь у конкурсі від книгарні, яка збирала тексти про улюблені книжки. Я тоді багато читала. Твори справляли на мене сильне враження і вирішила поділитися пережитим. Мій текст здобув перше місце, що стало для мене несподіванкою – я писала з любов’ю, а не заради нагород.

На церемонії вручення нагород був присутній представник редакції журналу «Family» («Родина»), який попросив дозвіл опублікувати мій текст як рецензію на сайті видавництва «Harmat» («Роса»). Згодом запропонували мені писати для журналу, якщо матиму теми, якими хочу поділитися. Так з’явилися мої перші публікації – здебільшого вони стосувалися Закарпаття. Паралельно я подала два короткі тексти на конкурс блогу «TeSó» («Брат») і посіла друге й третє місця. Після цього кілька моїх матеріалів опублікували й там. Перші успіхи мотивували мене продовжувати цю діяльність. Я пройшла короткий курс журналістики, де отримала не лише теоретичні знання, а й практичну підтримку від досвідчених журналістів. Наприкінці курсу кожен мав написати текст, який публікували в паперовому або цифровому форматі. Моє інтерв’ю вийшло на онлайн-платформі журналу «Képmás» («Відображення»).

Наприкінці минулого року я дізналася, що журнал «Új Város Online» («Нове місто онлайн») шукає журналіста. Після пробної публікації мені у січні запропонували співпрацю.

– Які теми Ви порушуєте у своїх статтях? Про що Ви пишете із задоволенням?

– Ще до першого інтерв’ю я зустрічала життєві історії, які, на мою думку, заслуговували на увагу. Вони здатні дарувати іншим надію, силу, віру. Я намагаюся говорити про теми, які необов’язково є історіями успіху в класичному розумінні, але їх підтекст робить їх саме такими. Наприклад, до Дня людей із синдромом Дауна я підготувала інтерв’ю з мамою, яка виховує двох синів-близнюків із цією особливістю.

– Чи був у Вашій роботі якийсь особливо позитивний або, навпаки, складний досвід?

– Кожне інтерв’ю – частика позитиву, адже люди впускають мене у своє життя й дозволяють говорити про речі, про які не завжди говорять у повсякденні.

Негативним моментом можу відзначити хіба одне – коли мені відмовляли у співпраці.

– Наскільки складними були останні роки?

– Коли почалася пандемія, я вже була мамою трьох дітей – відповідальності стало ще більше, але саме тоді журналістика почала посідати дедалі важливіше місце у моєму житті. Я багато думала, вигадувала, планувала – і дотепер черпаю з того періоду.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Я познайомилася з чоловіком у Будапешті, ми одружилися 2014 року. Досі живемо в столиці. У нас четверо дітей: Емма (2 роки), Анна (5 років), Фюлеп (7 років) і Бланка (9 років). Велика родина –  це постійний рух, наше життя дуже насичене. Найважливіше для мене – моя сім’я. Нині я теж навчаюся – у своїх дітей. Вільного часу майже немає, адже я ще перебуваю вдома в декреті з найменшою донечкою. Якщо випадає хвилина – працюю над журналістськими текстами. Поки що це радше хобі. Коли маю нагоду, читаю, а раніше навіть почала вивчати іспанську мову.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Я хотіла б приділяти журналістиці більше часу, бо маю чимало ідей і задумів. А ще – завжди мріяла викладати. Можливо, колись повернуся до цього заняття.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф.  Ракоці ІІ?

– Я вдячна інституту за можливість навчатися рідною мовою у поважному, авторитетному закладі. У ЗУІ я здобула знання від висококваліфікованих викладачів і фахівців, яких і нині згадую з глибокою повагою.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar