Кінець одного довгого року. До сторіччя Сен-Жерменського мирного договору
Факт утрати Угорщиною значної частини територій після Першої світової війни пов’язаний у суспільній свідомості з Тріанонським договором. Дійсно, підписанням саме цього документа Угорщина, переживши буремні 1918-1919 роки, погодилася на рішення паризьких делегатів. Проте згадані в договорі території потрапили під владу сусідніх держав ще напередодні 1920 року, що призвело до появи в цих країнах угорських меншин.
10 вересня минуло рівно сто років, як у містечку Сен-Жермен-Ан-Ле поблизу Парижа, у колишньому королівському палаці, австрійська делегація підписала з переможцями у світовій війні – Головними союзними державами – другий договір Паризької мирної конференції. Для закарпатських читачів цікавими можуть бути насамперед 10-13 статті ІІ розділу мирного договору. У них було зафіксовано, що «рутенська» територія на південь від Карпат ввійде до складу новоствореної Чехословацької Республіки на правах автономії. У тексті документу ця автономна одиниця ще не мала назви, згодом вона стала адміністративною одиницею в Першій Чехословацькій Республіці під назвою Підкарпатська Русь, але без автономного статусу аж до 1938 року. Цей регіон, що лежав на південь від Карпат і виокремився з північно-східних угорських комітатів, у побутовому мовленні угорців спочатку називався «Ruszinszkó» (Русинсько), а згодом – «Kárpátalja» (Підкарпаття). Тут проживали не тільки русини (українці), а й угорці, євреї, німці.
Коли ж у містечку в регіоні Іль-де-Франс народився мирний договір, чехословацькі війська вже давно зайняли більшу частину території сучасного Закарпаття. Із часу закінчення Першої світової до вересня 1919 року, початку розбудови нової системи державно-адміністративного управління, в історії краю минув один із найбагатших на події рік.
Восени 1918 року завершилася Перша світова війна. Австро-Угорська імперія зазнала краху, в Угорщині відбулася «революція астр», ерцгерцог Йосиф призначив графа Мігая Карої, голову Угорської Національної Ради, прем’єр-міністром. Ці події знайшли відгомін і в північно-східних околицях Угорщини. 3 листопада 1918 року в Берегові, що було тоді адміністративним центром Березького комітату, на народних зборах, що пройшли під проливним дощем, ухвалили рішення про приєднання до Угорської Національної Ради і створення такої ж місцевої ради. Схожі зібрання відбулися й у Мукачеві та Ужгороді. З розпадом Австро-Угорської монархії в середовищі національних меншин посилилися відцентрові тенденції, не стали винятком й русини, що становили більшість населення в північно-східних комітатах. Представники різних політичних напрямків із середовища русинів вважали, що настав відповідний час, аби заявити про приналежність руських територій.
Перші руські народні ради виникли в Спиші та Старій Любовні, вони були прихильниками української державності, що народжувалася на схід від Карпат. Ради проукраїнської орієнтації сформувалися також у Ясінях, Сваляві та в Хусті. Єдина руська рада, що симпатизувала Чехословаччині, організувалася в Пряшеві – адміністративному центрі комітату Шарош. За ініціативи греко-католицького священника Антала Паппа в Ужгороді було створено Народну раду рутенців Угорщини, яка виступала за залишення у складі Угорщини.
На долю регіону, крім руського населення комітатів, що простяглися на південь від північно-східних Карпат, значний вплив мали і руські емігранти з США. Створена влітку 1918 року Американська руська народна рада доручила в окремому меморандумі сформулювати вимоги організації адвокату Григорію Жатковичу. Йому вдалося налагодити контакти з президентом США Вудро Вільсоном. Серед пропозицій ради були такі: повна незалежність русинів, а якщо це неможливо, тоді приєднання руських територій до якоїсь із сусідніх слов’янських держав на правах автономії. Якщо ж кордони Угорщини не зміняться, то регіону в її складі необхідно забезпечити широку автономію. Після зустрічі з американським президентом Жаткович у жовтні провів переговори з Томашем Гарріком Масариком у Філадельфії. Майбутній президент Чехословаччини запропонував руській делегації можливість приєднатися до новоствореної держави і пообіцяв у разі згоди забезпечити краю повну автономію.
Після цього Американська руська народна рада стала членом Центральноєвропейського демократичного союзу і підписала у Філадельфії відозву незалежних центральноєвропейських народів. А вже 12 листопада 1918 р. Народна рада провела у місті Скрентон з’їзд, де було оголошено плебісцит серед русинів США стосовно приналежності територій Сепеш, Шарош, Земплен, Абауй, Гьомор, Боршод, Ужанщини, Угочанщини, Берега і Марамороша. Більшість учасників «референдуму» підтримало приєднання русинів, що проживали на південь від Карпат, до Чехословаччини, яка за п’ятнадцять днів до цього саме проголосила незалежність. Протокол Скрентонської резолюції Г. Жаткович передав Т.Масарикові, а також президентові США В.Вільсону та його міністрові закордонних справ Роберту Ленсінгу. Рішення Народної ради стало одним із головних аргументів чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції.
Уряд Угорської Народної Республіки під проводом М.Карої також намагався реалізувати своє бачення долі північно-східних комітатів. Відомому науковцю, експертові з питань національностей Оскару Ясі було доручено розробити правові документи про самовизначення нацменшин в Угорщині. Для новоствореного угорського уряду дуже важливо було якомога швидше дійти згоди з представниками нацменшин, оскільки такою пацифістською політикою влада мала намір налагодити відносини з Антантою. Однак у зруйнованій після чотирьох років війни державі, що стояла на межі розпаду, було дуже мало шансів реалізувати проекти національних автономій. Румуни і словаки гостро виступали за від’єднання, переговори О.Ясі з ними закінчилися безуспішно. Наприкінці листопада – на початку грудня 1918 року зберігалася надія дійти згоди з русинами. Після узгоджень з руськими радами різних політичних орієнтацій 21 грудня 1918 року було ухвалено Народний закон №X, яким передбачалося створення на заселених русинами територіях Марамороського, Угочанського, Березького та Ужанського комітатів автономії під назвою Руська Країна. Виконанням закону на практиці мали опікуватися дві особи: учений, державний службовець Орест Сабов, що очолив Міністерство Руської Країни, та адвокат із Рахова, екстраверт з багатим на пригоди життям Агоштон Штефан, якого призначили керівником Державного намісництва (адміністрації) Руської Країни в Мукачеві.
У той час, коли угорці почали спробу створення руської автономії, у Празі мали впевненість, що території Закарпаття будуть їхніми. Паризька мирна конференція ще навіть не розпочалася, а чехословацький президент Масарик у новорічному привітанні заявив про входження русинів до Чехословаччини. Відповідно до визначеної в грудні демаркаційної лінії, чехословацькі війська, що перебували під керівництвом Антанти, зайняли 12 січня Ужгород та його околиці. У комітаті Мараморош почала наступ румунська армія. У Верховині панував повний хаос. Тільки в комітаті Берег солдати, що повернулися з війни, прогнали двадцять чотирьох нотарів, звичною справою стали самоправні захоплення земель, пограбування, розбійництво на дорогах. Населення страждало від воєнних утрат, а згодом від іспанського грипу та тифу. В Ясіня місцеві селяни проголосили Гуцульську Республіку, яка налагодила тісні зв’язки з Галичиною, де зароджувалася Західноукраїнська Народна Республіка. Саме галичани спрямували сюди збройні загони, що намагалися розширити території проголошеної республіки. Показовим для розуміння тогочасної ситуації є той факт, що їх просування було зупинене не угорською владою, а румунською армією в Марамороші. Бронепоїзд Української галицької армії майже без жодного опору дістався аж до Чопа в Ужанському комітаті. На реалізацію руської автономії за таких обставин не було жодних шансів.
Ініціативи Мігая Карої зазнали краху 21 березня 1919 року. Створення Угорської Радянської Республіки спричинило подальший наступ армій сусідніх держав. У квітні 1919 року територію сучасного Закарпаття почала займати спочатку румунська, а згодом і чехословацька армії, як наслідок угорська влада в регіоні перестала існувати. Місцеве населення намагалося поводитися з військовими мирно, пристосовуючись до ситуації. Одного весняного дня Дєрдь Козма, брат майбутнього регентського комісара Міклоша Козми, їхав автомобілем з Мукачева, що перебувало під владою чехів, до Берегова, яке окупували румуни. Про свої враження від подорожі він написав: «На шосе Мукачево – Берегово був інтенсивний рух, ми зустрілися з напрочуд великою кількістю весільних поїздів. Війна, революція, окупація – усе це разом не дуже вплинуло на суть життя». Єдиним відомим конфліктом під час окупації Закарпаття у 1919 році з летальним кінцем став випадок, коли в Ужгороді після словесної перепалки чехословацькі легіонери застрелили журналіста Алайоша Поша. Населення, що стомилося від війни та післявоєнного політичного й економічного безладу, не бажало протистояння. Значна частина державних службовців до кінця року залишалася на своїх посадах і намагалася, пристосовуючись до нових обставин, виконувати свої обов’язки. Угорське населення краю сподівалося, що чехословацька влада протримається недовго , але на осінь 1919 року все виглядало так, що вона буде постійною. Був потрібен час, аби усвідомити, що вже дійсно пролягли нові кордони. Письменник Мігай Томаш у романі «Вода, що тече між двома берегами» писав про це так: «Дурман почав розсіюватися, люди стали споглядати події тверезим поглядом, але ніхто не вірив, що такий стан буде постійним: кожен очікував на якесь диво-порятунок».
Улітку 1919 року на Паризькій мирній конференції, за рік до підписання Тріанонського договору, було остаточно узгоджено лінію чехословацько-угорського державного кордону. Хоча чехословацька делегація апелювала до результатів плебісциту американських русинів, до братерства русинів, чехів і словаків, проте визначальну роль в ухваленому рішенні відіграло стратегічне розташування краю. Адже створення Підкарпатської Русі забезпечило пряме залізничне сполучення між Чехословаччиною та Румунією. Протягом наступного року чехословацькі війська повністю зайняли територію регіону. Поряд із військовою адміністрацією після підписання Сен-Жерменського мирного договору почалася розбудова системи цивільного державного управління. Старі мешканці нового регіону дізналися про те, що відбулося в Парижі, з розвішаних по населених пунктах плакатів. Восени 1919 року угорські мешканці Березького комітату, що став на тоді вже жупою, могли ознайомитися з таким текстом: «Для Угорщини кордони визначені таким чином, що увесь Березький комітат, а також частина Угочанського та Марамороського стали територією Чехословацької Республіки. Ці території ні за яких обставин не будуть змінені на шкоду Чехословацької Республіки». Приблизно протягом двадцяти років так воно і було.
Імре Сакал,
історик,
викладач, науковий співробітник Закарпатського угорського інституту
ім. Ф.Ракоці ІІ