Ким ми можемо пишатися…Інтерв’ю з Тімеєю Шрек

Довго думала, якими ж словами почати підводку до сьогоднішнього інтерв’ю. Та не спало мені на думку жодної величної цитати або влучного тексту. Під час написання матеріалу згадалися рядки вірша Ласло Варі Фабіана «Дорогою до Туреччини», тож залишу їх тут: «З обох країн зрадником видворені/незламним залишилася лише віра,/на полотна душі у місячному сяйві/Божа тінь випромінюється нім».

Чому ж саме ці рядки спали мені на думку? Все тому, що респондентом інтерв’ю стала Тімея Шрек, котра, окрім того, що обрала педагогічну ниву, ще й випробувала себе у поезії. Сьогодні вона поділиться з нами про випробовування, що випали на її життєвому шляху, свої досягнення та розповість про усю велич письменницького шляху. Пропонуємо Вашій увазі подане нижче інтерв’ю.

– Розкажіть про себе. Як минуло Ваше дитинство?

–Я народилася в Берегові, була середньою дитиною в сім’ї, тут і виросла. Між братами і сестрами була, можна сказати, велика різниця у віці, але це не вплинуло на нашу прив’язаність одне до одного. Наша сім’я також відчула на собі вплив зміни влади, хоча батьки робили все від них залежне, аби у нас було все необхідне. Мене з дитинства привчили до самостійності. Я любила бути дитиною, любила свободу, яку нам давали батьки, любила кататися на санках на Верці, ловити рибу, приємні спогади пов’язують мене з будівлями старого млина, з галявиною, де ми, дітлахами з вулиці Бочкая, весело проводили вільний час.

– Чому місцем навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці  ІІ?

–Мене завжди приваблювала література та угорська мова. Мама хотіла, аби я здобула якусь професійну-технічну освіту, наприклад, опанувала кравецькою чи кулінарною майстерністю, але я не хотіла цього. Я була мрійницею, мріяла про щось велике, про щось таке, чого не було в моїй родині. Навчаючись у старших класах, я вирішила стати журналісткою, та згодом передумала і вирішила, що вдосконалювати свої знання з угорської мови та літератури. За правилами тогочасної системи освіти вступ здійснювався на основі середнього балу атестата, або принаймні отримані бали зараховувалися до результатів іспиту. Мої викладачі рекомендували подавати документи до Ужгородського національного університету, оскільки там був факультет журналістики, але мій вибір припав на Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ, що в Берегові. Для того, аби перестрахуватися, я подала документи відразу на кілька спеціальностей, аби зрештою мати можливість вибору, так я і стала студенткою відділення української та угорської мови.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

–Старт був важким, адже мені довелося вийти із зони комфорту, а оскільки у мене надзвичайно складний характер, то спочатку я ніде не знаходила собі місця. Мені важко було усвідомити, що я навчатимусь не зі своїми однокласниками, а в іншій системі, мені доведеться заводити нових друзів, знаходити спільну мову з ними, одним словом, мені було важко влитися в нове середовище.

Однак на моєму шляху були викладачі ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, які, попри увесь мій свідомий опір, побачили в мені потенціал і дали мені поштовх розпочати свою наукову діяльність. До сьогодні я дуже вдячна всім співробітникам відділення угорської філології, які вірили у мої сили.

Бал посвяти абітурієнтів у студенти й табір для першокурсників залишили незабутні враження у моїй пам’яті, так само як і останній рік навчання, коли я потрапила до нової групи і відчула себе як вдома майже з першої миті перебування. Група, в яку я потрапила після академічної відпустки, виявилася дуже дружньою і привабливою. Майже кожен з нас цікавився літературою, тож любов до неї об’єднала нас та дала поштовх початку моєї професійної кар’єри. Дуже сумую за своїми одногрупниками, за коридорами ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ та аудиторіями. Згадуючи ті часи, багато теплих спогадів спливає у моїх думках.

– Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Почала працювати в Берегівській ЗОШ І-ІІІ ступенів №7, навчаючись на третьому курсі у ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ. Спершу обіймала посаду вчителя української мови у двох молодших класах, а згодом стала педагогом-організатором школи впродовж кількох років. Працюю там і до сьогодні.

Насправді історія про те, як я сюди потрапила, дуже довга, мені насамперед подолати цей шлях допомогла моя сміливість, ну і, звичайно, удача теж дрімала.

– На Вашу думку, чи важко бути педагогом?

–Кожна професія має свої плюси і мінуси. Бути вчителем – це виклик, адже повсякдення іноді підкидає нам ситуації та події, які можуть стати справжнім випробуванням. З розвитком суспільства вчителі повинні постійно розвиватися, і хоча іноді мені здається, що час рухається надто швидко, а методи навчання змінюються надто швидко, ми повинні робити все можливе, адже попри всі труднощі, що диктують умови воєнного часу, ми повинні зберігати нашу батьківщину, нашу рідну мову і наші традиції. Окрім підготовленості, важливо проявити ентузіазм, креативність та емпатію, бо без цих якостей працювати з молоддю майже неможливо.

– Чи траплялися труднощі на Вашому життєвому шляху?

–Як вже згадувала раніше, кожен день – це виклик, але якби мені потрібно було б описати справжній виклик для людства, то я б назвала 2022-й навчальний рік, який ознаменувався відключенням електроенергії. Робота в темряві, в холоді, під час повітряних тривог не лише фізично, а й морально виснажила мене. На мою думку, наш переповнюють подібні відчуття.

– Чи були позитивні моменти у Вашому житті?

–Оскільки я працюю в середовищі, де успіх має велике значення, я часом навіть тішуся з того, що дитина хоча б навчилася читати та писати. Та все ж, через стільки часу, мабуть, найкраще те, що я тепер можу навчати дітей своїх колишніх учнів, які свого часу навчалися у четвертому та третьому класах, де, власне, і почалася моя педагогічна кар’єра. Часто кепкуємо з колегами, хто скільки разів вже став дідусем чи бабусею, та ми вже й не ведено ліку за цим. Участь у міських конкурсах, святкових виставах, перформансах – це все те, що трохи підбадьорює мене, коли відчуваю втому, і повертає мені впевненість у тому, що є заради чого працювати.

– Окрім вчителювання, Ви ще й поетеса. З чого розвинулася любов до письма? Хто підштовхнув Ваш до цього?

–Я з дитинства полюбляла вірші та оповідання. Всевишній нагородив мене великою уявою, прояви якої були помітні ще в дуже ранньому віці. У старших класах я виграла кілька поетичних конкурсів, мої твори публікувалися в дитячому журналі «Ірка» поряд з творами тіткою Марікою Пунько, а в клубі «Ірка» ми щомісяця обговорювали свої твори та працювали над ними в ігровій, дитячій манері. Звідти я потрапила до закарпатського літературного журналу «Разом», а вже згодом, залучившись підтримкою Ласло Фабіана Варі, змогла стати на шлях тернистий. Мені назавжди запам’ятався період, коли науковим керівником моєї курсової роботи був дядько Лоці, однак він і гадки не мав, про що я писала. Коли він прочитав мої перші напрацювання, то сказав: «Тіміке, ти пишеш оповідання краще, ніж контрольні роботи». Ця гірко-солодка похвала настільки вплинула на мене, що я твердо вирішила показати, що зможу довести курсовим проєкт до пуття.

– З якими труднощами доводиться стикатися поетам?

–Найважче почати та втриматися на плаву. Починати свій шлях із Закарпаття завжди важко. Це твердження стосується як подорожей, так і літератури. Дякуючи Богу, мені пощастило працювати з колегами, які допомагали мені на моєму шляху, нам вдалося налагодити тісні зв’язки, ми заснували Літературне товариство імені Вільмоша Ковача, але для цього мені потрібно було навчитися видавати з-під свого пера хороші твори. На початку було важко визначитися із жанровою приналежністю твору: чи повинен бути він клішованим, чи дилетантським, аби потрапити до літературного часопису. Практика, критика допомогли мені вступити до письменницької академії «Форпост», де у 2019 році вийшла моя перша збірка оповідань «Це мертва земля». Через пандемію та війну чимало наших планів покладено на паузу, через це довелося скасувати творчі зустрічі з читачами, відтермінувати чимало заходів. Ми змогли прийняти запрошення лише від Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ та деяких початкових і загальноосвітніх шкіл. Тим часом народилася наша донька Юлія Кінга, і я присвятила їй увесь свій час та енергію. Декілька місяців, кілька років. Наразі я готую до друку збірку казок «Цвях диявола», а також працюю над щоденником воєнних історій та невеличким романом, який незабаром вийде друком.

– Розкажіть кілька слів про родину. Чи  знаходите час для відпочинку?

–З моїм чоловіком, Гергелем Марчаком, гадаю, ми – чудова команда. Ми ідеально доповнюємо один одного, у нас схожі інтереси. До спалаху пандемії коронавірусу та початку повномасштабного вторгнення ми багато подорожували, їздили на екскурсії, а потім ввели обмеження на вільне пересування, і нам довелося майже все це припинити. Ми почали займатися більш важливими, як здавалося після весілля, справами: благоустроєм прибудинкової території, ремонтом, будівництвом. Після одруження і будівництва будинку ми зрозуміли, що настав час планувати народження дитини, і три роки тому у нас народилася донька Юлія Кінга. Ми вирішили взяти паузу і присвятити увесь свій час лише їй, відмовилися від подорожей та екскурсій. Ми живемо в місцевості, де до природи як рукою сягнути, нам не треба далеко їхати, достатньо перейти через дорогу, якщо захочемо подивитися на ставок або якщо хочемо назбирати грибів у полі. Нам багато непотрібно, нас влаштовує те, що маємо. Щоправда, ми планували все інакше, і наразі ми могли б поїхати в подорож до Карпат, що є нашим великим бажанням, але ми цього не робимо, тому що йде війна, і всім краще зберігати спокій. Віримо в Господа, що ці страшні часи скоро закінчаться, і настане кращий світ, коли над головою майорітиме мирне небо, вільне і нічим не затьмарене.

– Які плани на майбутнє?

– Я вже згадувала, у планах – доробити збірку казок, щоденник і невеликий роман. Люблю планувати на довгострокову перспективу, але наразі робити це доволі складно.  Життя навчило нас, що треба пристосовуватися до ситуації, і сприймати виклики та нагороди долі, як належне. Треба жити сьогоднішнім днем, бо ніколи не знаєш, що принесе завтра.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Поки ти живеш у якомусь середовищі, ти не відчуваєш вдячності за події, які там відбувалися, адже ти не можеш об’єктивно оцінити їх. Коли закінчується епоха, тільки тоді ми відчуваємо, наскільки добре було б опинитися в ній знову! ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ непомітно для мене був і залишається присутнім у моєму житті. Як хороша мама, що непомітно, ненав’язливо направляє свою дитину на правильний шлях. Можливо, саме тому її називають альма-матером.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar