Перші місяці нового світу. Чехословацька військова окупація на Закарпатті
Одного недільного полудня, 12 січня 1919 року, головний лікар Ужгорода др. Андор Совке (Dr. Szőke Andor) дрімав в автомобілі, що їхав із Собранців до Ужгорода. Пан Совке перебував у знаному товаристві, адже пасажирами авто були також міський голова Ужгорода Іштван Берзевіці (Berzeviczy István) та головний нотар Ужанського комітату Бейла Бановці (Bánóczy Béla). Цього разу знадобилися не лікувальні навики пана Андора, а його знання італійської мови. Він побував у Собранцях в якості перекладача, де члени делегації з Ужгорода зустрілися з італійським полковником Амадео Чіаффі (Amadeo Ciaffi), який прибув до містечка в Ужанському комітаті на чолі чехословацького легіону, що складався з 1200 осіб. Предметом переговорів була окупація Чехословаччиною Ужгорода. Ужгородська делегація під’їхала прямо до будинку комітату, куди незабаром на орендованому авто прибув й італійський полковник. Згідно з повідомленнями тогочасної преси, на людей, що зібралися подивитися на зустріч, поява італійського офіцера та його поведінка справили позитивне враження. Так само чехословацькі легіонери в італійських одностроях, які прибули незабаром, були цікавими для ужгородців насамперед незрозумілими піснями та капелюхами з пір’ям. Саме так розпочалася військова окупація Чехословаччиною території, що зараз відоме як Закарпаття. Ці дії були узаконені Сен-Жерменським мирним договором у вересні 1919 року, відтоді почалося утвердження системи цивільної адміністрації. Щоправда, частина території Марамороського комітату була зайнята румунськими військовими частинами до літа 1920 року, коли був підписаний Тріанонський мирний договір. Після цього нова держава поширила свій суверенітет на всю територію Закарпаття. Відомі й не такі ідилічні епізоди початку чехословацького панування. Без сумніву, найбільш вражаючою була трагічна подія, що сталася 7 березня 1919 року в Ужгороді, коли через словесну перепалку прямо на вулиці був застрелений чехословацькими солдатами журналіст Алайош Пош (Pós Alajos). Ще один відомий епізод описав Лайош Паловці-Горват (Pálóczi Horváth Lajos) у романі «На межі двох світів» («Két világ határán»). Громадяни, що зібралися в берегівському (у романі – порогйаському) комітатському будинку, після того, як дізналися, що вже належать до Чехословаччини, заспівали угорський гімн зі сльозами на очах. Французький генерал, що приніс новину, під час виконання гімну стояв струнко. Як свідчать архівні джерела, така подія дійсно мала місце. Берегівським відвідинам генерала Геннока завадили не тільки виконанням гімну, а й вивішеним на комітатському будинку угорським прапором. Заступникові міського голови згодом довелося відповідати перед військовою адміністрацією за таке символічне порушення порядку. Греко-католицький канонік Юлій Марина (Marina Gyula), що згодом емігрував до Сполучених Штатів, у спогадах описав, як у селі Широкий Луг греко-католицькі русини однієї неділі постали перед фактом: коли вони прокинулися в Чехословаччині, їхня церква по той бік Тиси опинилася в Румунії. Селяни не забажали дослухатися до міжнародних домовленостей, скинули в річку тимчасовий шлагбаум, що закривав міст через Тису, чим – принаймні на час недільної літургії – торпедували будівлю версальської мирної системи.
Після Першої світової багато хто бажав отримати територію сучасного Закарпаття. Звісно, Угорщина хотіла зберегти північно-східні комітати, однак крім неї, на ці землі (всі або їх частину) претендували Чехословаччина, Румунія і українська держава, що зароджувалася. Навіть більше, на Паризькій мирній конференції як можливий «новий власник» згадувалася й Польща. Натомість жителі регіону майже нічого не знали про більшість цих планів або й зовсім нічого не чули про них. Межа 1918-1919 років характеризувалася руйнуванням та занепадом центральної влади. При цьому на околицях Угорщини все більший безлад, перебої з постачанням, погана громадська безпека та епідемії вимагали посиленої відповідальності місцевих структур. Церкви, чиновники комітатів і міст, народні ради в період Народної республіки, директорії в часи Радянської республіки намагалися взяти контроль над ситуацією. У цьому одні керувалися почуттям відповідальності перед громадою, інші – корисливими чи іншими особистими мотивами, а дехто, ймовірно, сукупністю цих почуттів у різних пропорціях. Важливо те, що вони намагалися якимось способом заповнити вакуум, який утворився на місці все менш присутньої державної влади. Виходило це з перемінним успіхом. Яскравим прикладом діяльності локальної влади є випадок з громадським складом міста Берегово. Улітку 1919 року чехословацьке військове керівництво, приймаючи місто, ініціювало перевірку, щоби з’ясувати, внаслідок чого повністю закінчилися всі міські запаси. Як виявилося, спочатку відкладеними на важчі часи припасами скористалася берегівська директорія, згодом решту запасів реквізували румунські військові. Залишки ж розтягли жителі міста. Ознаки нової держави розпочалися із військових захоплень. Унаслідок виступів чехословацької і румунської армій проти Народної республіки, згодом поширення чехословацької військової адміністрації угорці опинилися в зовсім новому становищі. На їхню реакцію вплинули принаймні два фактори. Перший – це вже згаданий управлінський хаос, який люди вже встигли добре відчути раніше. Натомість прихід чехословаків спричинився до консолідації як в економічній, так і в політичній сфері. Відновлення постачання і громадської безпеки, без сумніву, сприяло тому, що загалом закарпатські угорці мирно відреагували на зміну влади. Другим фактором, на думку істориків та згідно зі свідченнями очевидців тих подій, було те, що місцеві угорці не вірили в тривале відокремлення від Угорщини.
На територіях, зайнятих чехословацькою армією, міські комендатури шляхом оголошень інформували населення про те, що вступила в силу «військова диктатура». Від чиновників, які залишилися на місцях, вимагали усну присягу про подальше виконання своїх обов’язків. Після окупації значна частина еліти, чиновництва до кінця року залишалася на місцях, намагаючись пристосуватися до нових обставин і виконувати свої функції. Колишній окружний староста з Нижніх Воріт Ернев Нодь (Nagy Ernő), який на момент окупації був віце-жупаном Березького комітату, згадував у 1922 році, що тоді, влітку 1919, перед військовим комендантом необхідно було скласти усну присягу, що чиновники не покинуть своїх посад і дбатимуть про збереження порядку: «Загальний настрій був такий, що всі мають залишатися на місцях, […] аби на вакантні посади не потрапили чужі». Паралельно з військовою окупацією розпочалася реорганізація цивільного управління. Влітку 1919 року замість комітатів були створені жупи, очолені жупанами. Прикметно, що високопосадовці часів угорської влади стояли й біля витоків чехословацького цивільного управління. Наприклад, першим жупаном Березької жупи став Йожеф Камінські (Kaminszki József), який раніше був секретарем міністра Руської Країни Ореста Сабова, а в період Радянської республіки діяв як політичний уповноважений Руської Країни. В Ужгороді ситуація була іншою, там міністр Шробар Вавро призначив жупаном чиновника-словака Ладислава Мойша. Загалом в адмінперсоналі населених пунктів значних кадрових змін між липнем та груднем 1919 р. не відбулося. Діяльність місцевих органів влади до 1 грудня 1919 року забезпечувалася старою гвардією чиновників, які в роботі керувалися законодавством Угорського Королівства.
На вулицях населених пунктів Закарпаття щотижня з’являлися дюжини плакатів, через які військова комендатура інформувала населення про нововведення. Першим після анексії до людей був донесений наказ про перевірку на кордоні. На практиці це виглядало так: між територіями, інтернованими чехословацькими збройними силами, та районами, що залишилися під владою Угорщини, були створені нейтральні зони. Уздовж цієї зони встановлено пункти контролю, у яких солдати здійснювали перевірку. Однак поки ці пункти контролю не почали діяти, нікому, за винятком офіційних військових та дипломатичних відряджень, не дозволялося перетинати кордон. Коли пункти контролю почали діяти, можна було пересуватися, отримавши відповідний дозвіл. Такі дозволи видавалися місцевою владою, а завірялися місцевою військовою комендатурою, яка встановлювала й термін їхньої дії. Тим, хто прибув на окуповану територію, необхідно було звернутися до компетентних представників міської або сільської ради, аби так само отримати посвідку на пересування, з якою можна було перетнути кордон при поверненні. Звичайно, було чимало таких, хто через роботу щодня змушений був їздити туди-сюди між окупованими й нейтральними територіями. Для них видавали постійні посвідки. Перевірки на кордоні регулювали не тільки пересування людей, а й перевезення товарів чи особистих речей. Заяви про перевезення вантажів задовольняла найближча військова комендатура, однак заборонялося, наприклад, ввозити через лінію кордону листи й газети. Такі речі конфісковували і направляли до начальника військового відділу. Звичайно, що створити прикордонний режим з одного дня на інший там, де кордону раніше не існувало, було непросто. Знаходимо чимало письмових доповідних, із яких дізнаємося, що протягом 1919-1920-х років чимало осіб переходить кордон без паспортів та інших документів.
Військові та військова жандармерія відповідали не тільки за контроль над кордоном. Вони також слідкували за порядком на захоплених територіях. Неодноразово військова адміністрація зверталася до населення із закликом здати незареєстровану зброю. У зв’язку з цим проводилося чимало обшуків. Там, де населення не бажало співпрацювати або відбувалися саботажні дії, що ускладнювали роботу військових, чехословацька армія застосовувала покарання у вигляді інтернувань або короткочасне взяття заручників, обраних методом випадкового вибору. Був оголошений наказ про виявлення і затримання осіб, що поширювали більшовицькі ідеї. Оскільки цей документ мав навіть зворотну дію, то він поширювався й на осіб, які якимось чином долучилися до створення та діяльності влади рад у Берегові. Паралельно з цим, військова комендатура повідомляла населення про законність окупації та про те, що населення краю зв’язане з новою республікою слов’янськими «кровними узами». Також говорилося, що військові «загони прийшли сюди на бажання народу як друзі, тому бажано, аби до них ставилися відповідно».
Колишній офіцер, один із найвідоміших представників закарпатської опозиційної політичної еліти, що сформувалася після Першої світової війни, Акош Аркі (Árky Ákos) місяці чехословацької військової окупації назвав «захопленням з умиротворенням», натомість процес утвердження цивільної адміністрації – «завоюванням». Те, якою була різниця між військовою окупацією та діяльністю цивільної адміністрації, що остаточно утвердилася після підписання 10 вересня 1919 року, важко точно визначити, перечитуючи подібні гучні заяви. Однак залишається фактом, що після вересня 1919 року в закарпатських угорців залишалося все менше ілюзій.
Імре Сакал, історик, викладач, науковий співробітник
Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці II
Ця стаття є шостою в серії публікацій «Столітнє Закарпаття», започаткованій Науково-дослідним інститутом ім. Тіводора Легоцькі