Випускники Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ у світі – відчуття дому за кордоном: розмова з Андреєю Шандор

Цією публікацією ми відкриваємо новий цикл інтерв’ю. На відміну від кар’єроорієнтованої серії «Ким ми можемо пишатися», цього разу нас цікавить, як складається життя наших випускників за кордоном: як вони адаптуються в іншій країні, сприймають культурні та традиційні відмінності й зберігають «ракоціївські корені», де б не мешкали.

Новий цикл виходитиме раз на пів року, а «Ким ми можемо пишатися» й надалі регулярно – раз на два тижні – представлятиме випускників, якими ми маємо підстави гордитися.

Першою героїнею серії інтерв’ю стала Андрея Шандор – уродженка села Чомонин, яка після здобуття середньої освіти продовжила навчатися у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ (далі – ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ) на спеціальності «англійська мова – географія», де успішно здобула вищу освіту в 2003 році. Про життя за кордоном – дізнавалися з перших вуст.

– Що відбулося у Вашому житті після завершення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Після випуску я працювала викладачкою англійської мови в Ракошинській загальноосвітній школі. Пропрацювала там п’ять років, познайомилася з першим чоловіком, і у 2008 році переїхала до нього в Будапешт. Після року безуспішних пошуків роботи в Угорщині ми вирішили виїхати за кордон: хотіли заробити стартовий капітал і згодом упевненіше почати сімейне життя вдома. 29 серпня 2009 року ми опинилися у Шотландії, де жили два роки, а влітку 2011-го переїхали до невеличкого прибережного містечка в Англії. Відтоді кілька разів змінювала місце проживання в межах регіону, я й досі мешкаю тут; саме тут зустріла свого теперішнього чоловіка. До речі, він також угорець. У нас двоє дітей: синові Бену – 11 років, доньці Еммі – 7.

– Які почуття й думки супроводжували Ваш приїзд до Англії? Якими були Ваші перші враження?

– Коли у 2009 році наш літак приземлився, мене переповнювали захват і цікавість; то був мій перший політ. Уже в перші дні я пережила культурний шок: це зовсім інший світ. Знання мови істотно допомогло інтегруватися, хоча шотландського діалекту в інститутській програмі не було. Дивували правосторонній рух, окремі крани для гарячої та холодної води, вимикачі світла… Були й приємні несподіванки: люди виявилися дуже чуйними, доброзичливими та відкритими. Приємно вразила чіткість усіх процедур. Через візові вимоги мені довелося зібрати чимало документів – і все відбувалося саме так, як було зазначено на офіційних сайтах. В Україні тоді (та й нині) ці процеси геть інакше влаштовані. Можна було без зайвих запитань повернути небажаний товар, існували реальні трудові права, а не лише обов’язки – усе це стало для мене відкриттям.

– Які культурні відмінності між Англією та Закарпаттям Ви помітили?

– Поглянувши крізь призму цих п’ятнадцяти років, можу сказати: західна культура набагато вільніша, відкритіша й водночас поблажливіша – з усіма її перевагами та недоліками. Англійці на перший погляд дуже привітні, проте рідко впускають людей до свого «внутрішнього кола». Для мене, як для дівчини з села, було незвично, що навіть знайомі не завжди вітаються, а на питання «How are you?» часто чула лише формальну відповідь.

– Які свята чи звичаї Ви перейняли?

– Завдяки дітям я значно глибше занурилася в повсякденне життя англійців. Ми прагнемо бути причетними до великих національних свят, зокрема через участь у шкільному житті або в скаутському русі. Одне з таких – День пам’яті загиблих у Першій світовій війні, який відзначається у листопаді. Тоді всі прикріплюють до одягу червоний мак. Цей день нагадує мені наше 15 березня.

– Який культурний досвід був для Вас особливо пам’ятним?

– Діти тут ідуть до школи вже у чотири роки. Спершу це здавалося мені дуже рано – я боялася, чи впорається така мала дитина. Але система побудована так, що поступово й послідовно готує дітей до школи. Дивлячись на те, як Емма легко адаптувалася до навчання у чотири, я зрозуміла, що вони мали рацію.

– Чи складно було Вам інтегруватися в місцеве середовище?

– Складнощі виникали не через адаптацію, а радше через необхідність розібратися в системі. Наприклад, тепер, коли мій син переходить до середньої школи, довелося вникнути у систему освіти. У таких ситуаціях іноді відчуваєш себе менш поінформованою, ніж місцеві, але все залежить від ставлення. Найбільше допомогло знання мови, а ще більше те, що ми звикли бути трохи «чужими» скрізь: в Україні – угорцями, в Угорщині – українцями. Це сформувало в нас своєрідну стратегію виживання.

– Чим Ви займаєтеся зараз?

– Працюю кухаркою-кондитеркою в кав’ярні. Я завжди любила готувати і пекти, хоча досвіду не мала. Разом із чоловіком ми мріяли про власну кав’ярню – й відкрили «Andrea’s Cafe». Та з появою дітей часу на бізнес стало бракувати, тож ми зробили вибір на користь сім’ї. Ці кілька років дали мені неоціненний досвід, який я тепер використовую у своїй роботі. Після народження доньки я мала змогу не повертатися одразу на повну ставку, тож проводила більше часу з родиною. Мені пощастило: нинішнє керівництво розуміє й зважає на обставини – мій графік підлаштовують під шкільний розклад дітей. Це величезна підтримка.

– Як змінився Ваш світогляд за роки життя в Англії?

– Це вже третя країна, де я мешкаю довгостроково. І я переконалася: важливий не сам простір, а ті люди, які поруч. Я досі намагаюся перейняти цю місцеву невимушеність. Вона не притаманна мені від природи, але я стала відкритішою, менш упередженою (звісно ж, у межах розумного).

– Чого Вам найбільше бракує із Закарпаття, а що Вам найбільше подобається в Англії?

– Серце досі стискається, коли думаю про близьких. Сумую не стільки за місцем, скільки за людьми – родиною, друзями. Бачу, як мої діти ростуть без бабусь і дідусів, і часто мрію про те, щоб просто випити кави з подругою вдома. Натомість Англія завдяки своїй економічній стабільності дає змогу жити спокійніше й урівноваженіше. Можливо, нам зараз і непросто, але віримо, що дітям буде легше.

– Чи маєте улюблене місце в Англії?

– Наша сім’я дуже активна, ми багато подорожуємо. Особливо любимо південну частину Англії, часто навідуємося у Корнуолл. Це місце надзвичайне: бірюзове море, скелясті береги, мальовничі рибальські села – кожен знайде там щось захопливе, незалежно від віку.

– Якими Ви бачите подальші кроки впродовж цього року? Чи маєте якісь плани на майбутнє?

– Особливих планів немає. Найважливіше для мене зараз підтримувати родину, долати щоденні труднощі й бути надійною опорою для дітей і чоловіка.

– Чим Вам допомогло навчання в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Саме в інституті я здобула мовні знання і розширила свій світогляд, які додали мені впевненості взятися за цей виклик – і впоратися з ним. Спершу я планувала залишитися тут лише на кілька років, але минуло вже п’ятнадцять.

– Яку пораду Ви дали б студентам ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, які мріють про подібний досвід?

– Відповім на це питання словами Арона Томаші: «Ми існуємо для того, щоб бодай у якомусь куточку світу відчути себе вдома». Кожен з нас несе відповідальність за те, щоб віднайти або збудувати своє місце у світі — я в цьому переконана.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar