Лаудація Товариству угорської культури Закарпаття, що стало лауреатом премії «Угорська спадщина»
Шановні експерти, лауреати та всі присутні!
На початку весни 1989 року навіть у найзахіднішій частині Радянського Союзу можна було відчути дух свободи, що ось-ось мав вирватися з пляшки. Диктаторський режим ще тримався, його спецслужби та силові відомства стежили за всіма змінами в суспільстві, але попри це багато хто відчував, що настав момент, коли й угорській громаді треба зробити ті кроки, які зможуть підняти цю маленьку частину угорської нації.
Після створення в Києві Товариства Шевченка, яке ставило за мету розвиток української мови й культури, інтелігенція Ужгородського університету ініціювала відкриття обласного філіалу Товариства. На їх заклик Шандор Фодов створює угорську ініціативну групу, яка 26 лютого 1989 року скликає в Ужгороді – в обласному будинку профспілок – представників угорської інтелігенції Закарпаття. Влада зробила все, аби товариство угорської культури, яке організовувалося знизу, було не таким, про яке мріяли угорці. Були спроби зробити нову організацію філіалом Товариства радянсько-угорської дружби або принаймні кишеньковою організацією Товариства Шевченка. Однак учасники зібрання у переповненому залі відкинули подібні ініціативи і в атмосфері гострої емоційної дискусії створили Товариство угорської культури Закарпаття, обрали правління і першого голову – не аспірантів, підтримуваних владою, а добре відомого своїм опозиційним минулим і шанованого Шандора Фодова.
Однак проголосити створення – це був тільки перший крок. Далі чекала довга процедура реєстрації, проте бюрократичні процедури вже не могли зупинити активістів угорської громади, які стали пліч-о-пліч для захисту закарпатських угорців. Протягом одного-двох місяців були створені первинні організації, які, наче завжди знаючи, що треба робити, ініціювали запуск дитсадків і шкіл з угорською мовою навчання. У грудні, коли в Румунії спалахнула революція, одразу почали збирати пожертви для побратимів з Трансільванії. Жінки ховали послання, молитви та свої адреси в цукор, рис, сіль і борошно, сподіваючись, що хтось їх прочитає і відповість.
Восени того пам’ятного року усі угорці Закарпаття як один вимагали відновлення справедливості і реабілітації угорських чоловіків, репресованих у 1944 році до сталінських таборів. Цей рух організувало й спрямовувало вже ТУКЗ. По селах були складені списки репресованих та загиблих. А вже наступного року були зібрані кошти й зведені меморіали, щоби таким чином віддати останню шану й допомогти душам невинного загиблих потрапити додому. Життя вирувало, кожен хотів зробити щось корисне, плелися вже майже 70-літні мрії угорської громади.
Головною заслугою засновників стало те, що, оцінивши можливості політичної ситуації, вони сміливо зробили перші кроки. Вони усвідомлювали, що громаді необхідне все те, чого вона до того була позбавлена: вільна преса, угорські книги, радіо, телебачення, театр, професійно-технічна освіта, університет, гімназія, угорські дитсадки і насамперед те, щоб угорські населені пункти отримали свої оригінальні назви
Настав час перших виборів. Товариство висунуло кандидатів у кожному населеному пункті, на кожному рівні, і багато хто з них здобув підтримку виборців. Щоправда, у цій ситуації проявилася й різниця між угорцем і угорцем, адже серед кожного народу і громади трапляються дволикі Януси, які міняють колір, думку, позицію заради власної вигоди. Але залишилися й вірні та витривалі, які без матеріальної підтримки, іноді власним коштом, добровільно і самовіддано робили свою справу.
Із виходом на арену молодої, політично освіченої генерації почався новий етап у житті організації. Її талановиті представники пліч-о-пліч із засновниками підняли розбудову товариства на фаховий рівень. До провідних особистостей цього процесу належить Шандор Мілован, учасник революції 1956 року, до якого доєдналися молодші побратими: Гейза Гулачі, Міклош Ковач та Василь Брензович, які працюють по сьогодні. Завдяки послідовній позиції і невтомній праці спільні мрії багатьох крок за кроком почали втілюватися в життя. Закарпатські угорці мають свою пресу, селам повернули старі угорські назви, в дитсадках відкрили угорські групи. У багатьох селах, де раніше не було угорськомовної освіти, відкрилися угорські початкові школи, а в місцях не компактного проживання угорців – класи з угорською мовою навчання. Громадам повернули церкви, а в останні миті розпаду Радянського Союзу вдалося створити угорський театр, першим драматургом якого став Василь Брензович. Готувалися плани розбудови системи освіти рідною мовою. Спочатку планувалося створити угорський факультет в Ужгородському державному університеті. Однак ВНЗ, бажаючи зберегти монополію, відмежувався від цих ініціатив, тому в листопаді 1993 року на спільному засіданні правління ТУКЗ та Закарпатського угорськомовного педагогічного товариства (ЗУПТ) за підтримки тодішнього реформатського єпископа Лайоша Гулачі було ухвалено рішення про створення вищого навчального закладу. Це був справжній виклик, адже «з нічого треба було створити новий, інший світ». У 1994 році завдяки спільним зусиллям ТУКЗ, ЗУПТ, Закарпатської реформатської церкви і участі Берегівської міської ради було зареєстровано Фонд Закарпатського угорського педагогічного інституту, який одразу ж ініціював – щоправда спочатку безрезультатно – реєстрацію інституту. Завдяки послідовній політичній підтримці Товариства та самовідданій праці Василя Брензовича інститут отримав у 1996 році ліцензію на освітню діяльність. Мабуть дійсно найбільшим досягненням Товариства є те, що цей навчальний заклад функціонує вже 25 років. У щасті і в горі, на переговорах у Києві та Будапешті, у всіх політичних баталіях присутність нинішнього голови ТУКЗ Василя Брензовича означала для нас стабільність та безперервність.
ТУКЗ, організацію із захисту інтересів закарпатських угорців, неодноразово і з різних сторін намагалися розвалити, але ТУКЗ залишилося і з гідністю прибрало руїни, залишені фальшивими пророками. Велич та дозрілість організації та її керівників доводить те, що хоча угорці є однією з найменших меншин в Україні, але їхній голос звучить і в Брюсселі, і в Нью-Йорку, бо її провідники переслідують не власні інтереси, а стоять на захисті інтересів закарпатських угорців, які багато страждали у ХХ столітті. Тому ТУКЗ вже давно стало частиною угорської національної спадщини. Премія «Угорська спадщина» все це підкреслює, робить більш впізнаваним і підтверджує
др. Ільдіко Орос,
ректор Закарпатського угорського інституту ім. Ф.Ракоці II