Ким ми можемо пишатися… Інтерв’ю з Барна Дьєрдьом

Жити на Закарпатті нелегко, це багато хто з нас знає. Проте є ті, хто залишився вдома, незважаючи на труднощі, вони формують майбутнє покоління і сподіваються, що зможуть створити для них краще, зручніше для життя майбутнє.

Дьєрдь Барна жив в Берегові, вивчав бухгалтерський облік і аудит в інституті Ракоці, потім працював у Трансільванії, відкрив два підприємства після повернення додому, а зараз працює співробітником навчального центру Mathias Corvinus Collegium (MCC) в Берегові. А чим він ще займається, розповість сам.

– Розкажи мені про себе. Як проходило дитинство?

– Я народився та навчався в Берегові. Перші чотири класи я навчався в початковій школі номер 6 (тепер Берегівська гімназія імені Ганни Горват), потім закінчивБерегівську  угорську середню школу імені Бетлена Габора (тепер Берегівський ліцей імені Бетлена Габора). Перед випуском у мене була велика дилема щодо того, де мені продовжити навчання. Більшість моїх друзів планували поїхати до Угорщини, особливо до Будапешта – це був мій план протягом багатьох років, – але потім я задумався, їхати чи залишатися вдома. Насправді я боявся, що якщо я провчуся там п’ять років в університеті, і там у мене з’являться нові друзі і нові знайомства, швидше за все, мені буде важче повертатися додому, точніше я не буду повертатися додому на Закарпаття взагалі. А я цього не хотів, бо вдома почувався добре. Я хотів тут жити і створювати сім’ю. Тож після багатьох дискусій було прийнято рішення, що найкраще для мене – продовжити навчання на Закарпатті. І вже було зрозуміло, що наступною зупинкою буде інститут. Я подав заявку, мене прийняли та я успішно закінчив навчання за спеціальністю «Облік і аудит».

– Чому ти подав заявку на цю спеціальність?

– Тоді ця спеціальність тільки запустилася. Це було заманливо, тому що це був перший курс, який не був педагогічною програмою . Власне, ми не дуже знали, що це таке, але для цього потрібні були математичні знання, економіка, фінанси, які мені були дещо близькі. Я довго не міг визначитися, що мені блище: гуманітарні науки чи природничі, у мене було і те, і інше, що мені дуже подобалося – і література, і математика. Тому я також подав заявку на географію, окрім цього ще подав заяву на журналістику в Ужгороді. Зрештою я зупинився на бухгалтерії, а також зробив спеціалізацію на англійській мові, тому що на філологічному факультеті мені дуже подобалися уроки психології та літератури. Однак я не зміг закінчити англійську, тому що був випадок, коли я мав п’ять робіт за один день на обидвох спеціальностях, що було дуже напружено, я не міг добре впоратися з обома, тому я вирішив здавати лише одну спеціальність, але на 100%.

– Як минули студентські роки? У вас є студентський досвід, яким ви хотіли б поділитися?

– Це був цікавий досвід. Я приєднався до нової спільноти, намагався брати участь у всіх студентських програмах. Я зайнявся спортом. Мені дуже сподобалося те, що кожного дня ми мали можливість брати участь у якомусь спортивному гуртку, я відвідував майже всі без винятку. І останнє, але не менш важливе, я зустрів там свою дружину. Я був на другому курсі, а вона була першокурсницею коли ми познайомилися. Ми познайомилися на новорічному балу, і з того часу студентські роки були, звісно, ​​ще більш захоплюючими, оскільки ми пережили студентські роки як пара.

– Що сталося після інституту?

– Після закінчення інституту наше життя склалося цікаво. Я закінчив його, а Богларка, моя партнерша ще вчилася, їй залишався рік. За цей один рік я, по суті, думав, куди йти далі, я зрозумів, що я не буду використовувати свою професію бухгалтера. Це передбачає трохи унікальну роботу, і я віддаю перевагу спілкуванню з людьми або трохи більш зайнятій роботі. Тим часом я отримував дедалі більше роботи на Берегівському радіо. Я пам’ятаю, що мені було ще 16 років, коли розпочалося радіо «Шіон», учасником якого я став, а коли розміри радіо збільшувались, воно було перетворено на «Радіо Пульс», і я приєднався до редагування програм після інституту. А коли минув рік і Богларка закінчила інститут, ми спробували щастя в Будапешті. Ми знали, що просто хочемо побачити світ і отримати досвід, але ми також хотіли б повернутися додому і створити сім’ю. Тож я приєднався до сімейного бізнесу свого зятя в Будапешті, але ми там не затрималися надовго, тому що оголосили стипендію програми Шандора Петефі, що було для нас дуже спокусливо. Так ми опинилися в Трансильванії, я в Деві, а Богларка в Лупені, і ми жили там наступні два роки. Ті роки були чудові. Ми познайомилися з новими людьми, з новою громадою, ми змогли побачити, як вони живуть, як ми, в угорській громаді за кордоном, але зовсім по-іншому. Ми допомагали в роботі місцевої громади, навчали, проводили студентські заходи, організовували лекції, намагалися брати організаційну роботу в житті школи, брали організаційну роботу в житті церкви. Потім, коли закінчився наш стипендіальний період, наша сім’я одночасно розширилася, наша маленька дівчинка Кінчо народилася в день закінчення стипендіального періоду. Це вже було завершення тієї епохи та відкриття нової сторінки. Ми приїхали додому в Берегове і тут розпочали новий шлях нашої родини.

– Що ви робили після повернення додому?

– У той час я був відкритий до всього. Нас не було три роки, а це небагато, тому я намагався відродити колишні стосунки. Я відразу повернувся до життя на радіо, тому що скучив за ним, і було також добре, що вони можуть знову прийняти добре знайому людину, яка знає систему і не повинна її вивчати. Тож я майже одразу став радіоведучим, а потім розпочав роботу Берегівський уртожиток “Реформованого коледжу імені Яноша Калвіна ” де шукали менеджера, який би приймав групи та керував процесами. Я подав заявку на цю посаду і мене прийняли. Тож я намагався керувати гуртожитком, а разом з ним щодня вів програму на радіо, і ми започаткували наш сімейний бізнес “Bogár Divat”, який з часом також вимагав усе більше роботи.

– Як ти почувався в якості радіоведучого?

– Мені пощастило, що я ще молодим потрапив у цю професію, якою на той час міг займатися без відповідальності. На радіо Шіон четверо студентів сиділи за круглим столом, у нас був модератор, доросла людина, яка також відповідала за те, якою буде програма, крім того, це не була програма в прямому ефірі, тому якщо ми помилилися, була можливість це виправити. Тож ми просто добре провели час, висловили свою думку та були раді почути її на радіо. Зі збільшенням можливостей зростала і відповідальність. Пам’ятаю, ми вели перше онлайн-шоу в прямому ефірі із Золтаном Біртою. Ми почали дуже налякано, не знали, чи будуть люди слухати програму, до цього ніколи не було прямого ефіру угорською. Потім, через хвилину-дві, ми побачили, що люди слухають, вони навіть писали нам по скайпу, це викликало в нас великий ентузіазм, і потроху ми навчилися вести живе шоу. Очевидно, ми тренувалися самі, ми спостерігали, як працюють інші програми, і на основі цього ми побудували свій власний маленький світ програмування. І мені подобалося брати участь у процесі створення цих програм, які програми треба придумувати, якими мають бути тематичні програми, музичні, чому вони мають бути такими, чому спортивна програма має бути такою, яка має грати музика, скільки в ній треба говорити тощо. Я навчився цьому потроху з роками. Очевидно, що ще є куди вдосконалюватися, але мені дуже, дуже сподобалося хвилювання від живих виступів або той факт, що ви не можете робити помилок, невеликий адреналін, і я все ще люблю це зараз.

– Ви згадали свій сімейний бізнес. Розкажи мені про це.

– Це була проста ідея. У Богларки вже з дитинства була мрія представити свої вишиванки на якомусь рівні. У дитинстві вона завжди дізнавалася про це від матері та бабусі. А в студентські роки зрозуміла, що їй подобається вишивати угорські мотиви. Так у нас виникла ідея, що було б добре, коли приїдемо додому, зайнятися якимось сімейним бізнесом, бо побачили, що є можливість і попит на це. Тоді ми заглибились у світ машинної вишивки, які машини потрібні, як все працює, і ми переглянули багато відео в Інтернеті, а коли прийшли додому, почали справу. За останні п’ять років нам вдалося придбати кілька верстатів і створити майстерню. Потроху люди почали знайомитися з нашою роботою, тож у нас був дуже, дуже хороший період за останні роки. Можу сказати, що ми змогли виготовити багато хороших продуктів, і чудово, що до нас прийшли з ідеями, які ми самі б не придумали, але це те, що потрібно замовнику, і ми були раді виконати його.

– Що ви відчували на початку?

– Це складно, тому що для цих машин було б добре, якби хтось підтримав нас і навчив, як ними користуватися. У них є інструкція по застосуванню, і ми переглянули багато відео в Інтернеті, але багато чого навчилися за власні кошти – як працювати з матеріалом, які характеристики машини і т.д. Це ускладнювало нашу роботу на початку, іноді більш складна робота могла забрати наш ентузіазм, коли вона виходила не так, як ми хотіли, але я вірю, що натомість ми дізналися набагато більше про те, що добре і на що справді потрібно звернути увагу. І ми хотіли це зберегти, і я думаю, що ми це зберегли, що ми даємо лише ті продукти, які ми самі були б раді отримати, із задоволенням купували б.

– Ви також презентували свої роботи на виставці випускників інституту. Який досвід ви отримали від цього?

– Це було дуже добре, ми були раді запрошенню і були раді це зробити. Ми багато думали про те, що ми візьмемо з собою і як представимо наш бізнес “Bogár Divat” . У нас було стільки труднощів, що ми віддаємо те, що робимо, клієнтам, тому у нас не так багато запасів на складі. Нас також дратувало те, що у нас є фотодокументація, але наших фізичних виробів мало. Тож ми почали шукати їх і відтворили декілька. Перед виставкою у нас був тижневий дослідницький проект, щоб мати вишивки на нашому стенді, щоб люди могли бачити, що ми робимо. Ми чудово провели час, дякую, що ми змогли бути там, і було чудово побачити, чим займаються знайомі, які навчалися в інституті нижче або вище нас, або який бізнес вони змогли почати. Приємно відчути, що інші люди думають так само, як і ми. Вони хочуть залишитися тут, почали щось нове поза професією, люблять те, чим займаються, і їм добре тут, у Берегові, на Закарпатті.

– У вас також є розважальний бізнес «Вулик». Розкажи мені про це.

– Вулик – наша стара справа. Ми з двома друзями дитинства думали, що ми повинні надати молодим людям певні можливості для відпочинку, те, що залишилося поза межами нашого дитинства, і як було б чудово, якби наступне покоління підлітків мало місцеві можливості для відпочинку та розваг, щось молодіжне та круте, і для цього не потрібно їхати далеко чи навіть за кордон. Так був створений Вулик з девізом: Ми дзижчимо, як дзижчать бджоли у вулику. З нами ви можете трохи розвіятися, випустити пар, звичайно в контрольованих рамках. Нашою першою послугою був пейнтбол, потім з’явилися лазерний бій, стрільба з лука, бульбашковий футбол і гігантський дартс. Зараз у нас є ці п’ять модливостей для розваг, які можна виконувати на місці, але за потреби ми їздимо з ним на дні села, церковні та шкільні заходи. Ми побували в багатьох місцях і впевнені, що діти будуть рухатися. З цієї точки зору здійснилося бажання дитинства. У нас ще багато цілей у Вулику, ми б хотіли базу в Берегові, яка була б доповнена ще більшою кількістю елементів. У нас є плани щодо цього, ми сподіваємося, що нам це вдасться.

– Наразі ви співробітник навчального центру Mathias Corvinus Collegium (MCC) в Берегові.

– Так, зараз я координатор програми старшої школи. Скаутинг супроводжував мене все життя, свого часу я був закарпатським координатором Асоціації угорських скаутів, організовував програми та популяризував скаутинг. Коли моя скаутська робота закінчилася, я побачив, що MCC у Берегові шукає координатора програми для середньої школи, на що я подав заявку, оскільки завдання здавалося дуже підходящим. Тож я з великим ентузіазмом долучилася до закарпатського життя MCC два роки тому, і відтоді працюю програмним координатором зі 120 молодими людьми, організовуючи їх річну програму, навчання та поїздки, а також допомагаю в реалізації програм нашого центру. Я можу працювати з хорошою невеликою командою, яка заповнює мене в будні.

– У вас є час на відпочинок від роботи?

– На щастя Берегове – маленьке містечко, і саме це мені подобається, що за п’ять хвилин можна доїхати майже куди завгодно, навіть на велосипеді, тому що я люблю їздити на велосипеді, грати у футбол, займатися спортом. І якщо мені не потрібно подорожувати з сім’єю, я люблю їздити на велосипеді. Я люблю займатися спортом, і ми можемо ходити на футбол два-три рази на тиждень. Я вважаю, що крім інтелектуальної праці потрібна ще й фізична. Також у вихідні ми організовуємо різноманітні програми з родиною. Мої батьки також живуть у Берегові, тому я можу з ними підтримувати зв’язок, батьки моєї дружини теж тут, на Закарпатті, і ми можемо зустрічатися з ними відносно часто. Це теж відпочинок, і друзі теж тут, ми намагаємося щотижня організовувати якийсь відпочинок, можливо, невеличкі посиденьки з друзями, що мене завжди наповнює.

– Які плани на майбутнє?

– Ми зараз будуємось і хотіли б переїхати у власний сімейний будинок, про що ми мріяли з першої хвилини після переїзду. Я хотів би й надалі працювати на своїй роботі, мати можливість створювати цінності, мати можливість організовувати дійсно хороші програми для молоді та бути корисним для угорської громади тут. Чи можу я розвивати це зараз у скаутській спільноті, у своєму житті на радіо, у спільноті MCC чи в колі сім’ї – це завжди змінюється, але я вірю, що, перебуваючи тут тихо, без показу, але виконуючи свою роботу, я також можу позитивно впливати на моє маленьке оточення. І якщо ми всі будемо це робити, ми створимо маленьку гарну спільноту.

– Чим ви завдячуєте інституту Ракоці?

– Я маю багато за що подякувати інституту. Дуже хороша спільнота, можливість навчатися рідною мовою на рідній землі. Це можливість, щоб я міг навчатися тут, щоб я міг отримати якісну освіту, щоб те, що було в моєму резюме, ніколи не було недоліком, а завжди плюсом. Вони бачили, що я маю диплом фінансіста, і хоча я не став фінансистом, це завжди давало мені дуже великий плюс у моєму житті. Крім того, я там зустрів свою дружину. І якби я не залишився тут, у мене, ймовірно, було б зовсім інше життя, про яке я б не знав, про що шкодувати, але, очевидно, з моєї теперішньої точки зору, я б таки шкодував, тому що ми дуже добре провели час разом, будучи молодими студентами у гарній маленькій спільноті інституту.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами:
• Magyar