Ким ми можемо пишатися… Інтерв’ю з Олександрою Боднар

Наша професія визначає нас і наповнює наше життя. І яка ж діяльність принесе вам задоволення? Або де ми будемо це робити? Ми не можемо знати. Але незалежно від того, де ми живемо у світі, важливо, за словами Арона Томаші, бути в ньому як вдома.

Олександра Боднар народилася в Косині. Вона поглинула свої знання на факультеті історії та англійської мови в інституті Ракоці, а потім розширила їх у докторській школі. Сьогодні вона працює асистентом депутата Європарламенту Андреї Бочкор. Ми сьогодні з нею спілкувалися.

– Розкажи мені про себе. Як проходило дитинство?

– Я народилася в Косині, я згадую своє дитинство з дуже приємними спогадами, навчання було важливим у моїй родині, мої батьки також заохочували мене до цього. Проте я також виконувала свою частину роботи по дому. Після 9-го класу середньої школи Косина я продовжила навчання в Мукачівському ліцеї імені Святого Іштвана, де нас не лише навчали, але й готували до життя. У ліцеї нам дали християнські основи, які допомагають мені в житті й ​​досі. Я оглядаюся на старші шкільні роки з дуже хорошим почуттям, за роки, проведені там, зав’язалися дружні стосунки на все життя, вони виховали нас бути незалежними, а також підживили нашу віру. Вони зміцнили мене в зверненні уваги до Бога, у важливості наших стосунків і показали мені шлях долати труднощі.

– Чому ви обрали інститут Ракоці?

– Я свідомо готувалася до подальшого навчання в Угорщині, залишатися на Закарпатті тоді не планувала. Потім, після успішного вступу в Угорщині, я вирішила залишитися вдома через хворобу в нашій родині. Після цього не було й мови про те, що я продовжу навчання в інституті, тому що для мене було дуже важливо навчатися рідною мовою. Щодо історії я була впевнена, а оскільки в 2010 році в інституті вже не можна було подавати документи на дві спеціальності, можна було обирати паралельні спеціальності, тож окрім історії я подала заявку на географію, дитячу педагогіку та англійську мову. Найбільше мене привабила географія та дитяча педагогіка, я подала на англійську на прохання мами, а потім була дуже здивована, коли потрапила спершу на англійську з перерахованих вище спеціальностей, і потім подумала, що англійська мова вибрала саме мене, і я почала навчання в інституті на факультеті історії та англійської мови.

– Як минули студентські роки? У вас є студентський досвід, яким ви хотіли б поділитися?

– Мої студентські роки в основному пройшли в навчанні. Дві паралельні спеціальності передбачали багато навчання, крім того, я брала участь у професійному коледжі Мартона Арона та програмі стипендії імені Ілони Зріні, ​​а також протягом року вела курс англійської мови для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в суботній школі при реформатській церкві в Косині. Було кілька разів, що на екзаменаційному терміні я здавала іспит з однієї спеціальності і йшла здавати іспит на іншій спеціальності.

Я вірю, що Добрий Господь веде наш шлях, і якщо ми довіряємо йому, нас чекають великі речі. Багато разів у моєму житті все складалося так, як я тоді не розуміла та віддала б перевагу чомусь іншому, але з часом виявилося, що траплялися найкращі речі які тільки могли. Так було і при виборі курсової роботи, тому що я дуже довго думала над потрібною темою, і врешті тема вибрала мене. Зізнаюся, колгоспна історія мене тоді не приваблювала, я змирилася, що буду робити це як курсову, а на наступний рік швидше вибирати тему. Тоді, на мій превеликий подив, я закохалася в тему та історію Закарпаття після радянського захоплення. У 2013 році, досліджуючи історію колгоспу в Косині, я вперше потрапила на Національну студентську конференцію Угорщини, де висловила думку про мою роботу проф. Жужанна Варга, яка згодом стала керівником моєї докторської роботи, і завдяки кому я змогла взяти участь у кількох міжнародних конференціях у Парижі, Левені та Клуж-Напока з дослідженнями історії колективного господарства та жінок, які працювали в колгоспах.

Я знайшла хороших і справжніх друзів ще в студентські роки. У мене був дуже хороший сусід по кімнаті в гуртожитку, ми разом готували, разом вчилися, шукали в архівах, як ми тоді казали, разом плакали, разом сміялися, разом вчилися. Після інституту розійшлись дороги з моїми друзями, на жаль, ми рідко бачимося, але коли нам вдається зібратися, ми відчуваємо, ніби ми зустрічалися вчора крайній раз.

– Що сталося після інституту?

– Після інституту я продовжила навчання в Докторській школі сучасної Угорщини ЕЛТЕ. Будучи студенткою першого курсу докторантури, у березні 2016 року я мала змогу три місяці стажуватися з членом Європейського парламенту Андреєю Бочкор, яка була моїм вчителем в інституті протягом 2 років. Після закінчення стажування у мене з’явилася можливість продовжити роботу помічником в представництві, де я і працюю донині. Працювати колегою представника – велика честь і величезна відповідальність. Робота помічників Європарламенту дуже різноманітна. Організація заходів і подорожей, логістика, підготовка політичних промов і довідкових матеріалів також є частиною наших щоденних завдань. Окрім роботи, я також продовжила навчання в докторантурі, успішно її закінчила, а у вільний час працюю над дисертацією, яка присвячена історії колгоспів та колгоспниць. Я вдячна, що цього року втретє змогла взяти участь як доповідач у міжнародній конференції “European Rural History Organisation”.

– Що є найкращим у вашій роботі?

– Різноманітність. Немає двох однакових днів, немає двох однакових завдань. Під час моєї роботи заплановані щоденні завдання часто перекриваються терміновими завданнями, які надходять протягом дня. Але з тих пір, як я працюю в парламенті, я стала набагато гнучкішою, намагаюся легше ставитися до перешкод, знаючи, що більшість проблем має вирішення, якщо приділяти їм достатньо часу.

– Чи викликало це труднощі?

– На початку було важко зрозуміти функціонування парламенту, але з 7-річним досвідом я набагато легше сприймаю перешкоди. До бельгійської погоди було важко звикнути, перший рік, який я провела у Бельгії, постійно йшов дощ. Однак зараз я звикла до сірих днів, і мій день набагато щасливіший, коли світить сонце. Я навчилася радіти таким маленьким і, здавалося б, буденним речам, як сонце, тому що в Бельгії вважається, що дощ або падав або падає зараз або буде падати.

– Як ви почуваєтеся в Брюсселі? Яке там життя порівняно з домом?

– Брюссель став для мене другим домом». Я живу тут 7 років, тому їду додому з дому. Тут люди набагато спокійніші, вони не нервують, стоячи в черзі, у мене немає проблем, якщо я розмовляю англійською з продавцем, який відповідає мені французькою. Я вдячна за те, що мене оточують чудові люди в Брюсселі, і доля мене звела з дуже хорошими друзями. Мене посміхає те, що мої друзі тут із Закарпаття, Словаччини та Трансільванії. Будучи меншістю, ми добре розуміли один одного з першої хвилини. У Брюсселі нас часто питали, якою мовою ми розмовляємо, і коли ми казали, що ми угорці, але ми з України, Словаччини та Румунії, вони не дуже розуміли, що це можливо.

– У вас є час на відпочинок від роботи?

– Для мене дуже важливий відпочинок. Для того, щоб мати можливість виконувати свою роботу належним чином, необхідно перезаряджатися. У Брюсселі багато красивих парків, так як я виросла у селі, я сумую за природою, тому часто гуляю в парках. Мій улюблений парк Леопольда біля парламенту, посередині якого озеро. Коли я була дитиною, посеред нашої вулиці був маленький ставок, де ціле літо плавали качки. Тут плавають дикі качки, але вода, очерет, дерева нагадують безтурботність, грайливу свободу дитинства і тепло дому. Також я намагаюся регулярно займатися спортом, оскільки наше тіло і душа заслуговують однакової уваги. Я почала регулярно готувати під час епідемії ковіду, але я ніколи не дотримуюся рецептів, а прочитавши їх, змінюю їх відповідно до своїх примх. Стосунки для мене дуже важливі, тому я дуже люблю зустрічатися з друзями на вихідних. Я люблю читати та подорожувати, тому намагаюся знаходити час на це окрім своїх обов’язків та написання докторської дисертації.

– Які плани на майбутнє?

– Протягом свого життя досі я переживала, що замість моїх планів Господь готує набагато більші речі, потрібно лише терпляче чекати та покладатися на його час. Я не планую так, я дозволяю йому керувати моїм шляхом.

– Чим ви завдячуєте інституту Ракоці?

– Я дуже вдячна інституту за те, що в мене були чудові викладачі. Вони показали приклад і підтвердили, що наполеглива праця окупається. Крім знань, інститут дав мені можливість розвиватися, від своїх викладачів я навчилася не лише матеріалам курсу, а й тому, як сумлінною працею крок за кроком просуватися до своєї мети. Мої наукові керівники допомагали і продовжують допомагати не лише моїм дослідженням, а й моєму особистому розвитку. Я отримала багато корисних порад, так що мені ніколи не говорили, що робити, тому рішення залишилося за мною, але люди, які були набагато досвідченішими за мене, допомогли мені прийняти ці рішення. Я вдячна інституту за все, що я отримала у студентські роки: він запустив мене в реальне життя з високим рівнем знань, прагненням до можливостей, вірою та наполегливістю.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar