Ким ми можемо пишатися… Інтерв’ю з Василем Деметером

Наше покликання формує наш світогляд, наповнює наше життя сенсом і змістом. Але якою ж повинна бути ця робота, яка приноситиме нам це омріяне нами задоволення? Часто задаємося питанням: куди ж нас закине доля? Та знайти відповідь на це питання часом здається неможливо, адже життя таке непередбачувана річ. Проте де б ми не жили у світі, головне — за словами Арона Тамаші — відчувати себе як риба у воді.

Василь Деметер народився в селі Рафайново, середню освіту здобув у Баркасові. Здобуті в школі знання поглибив на кафедрі біології та хімії Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де, серед іншого, почав займатися науково-дослідною роботою. Після отримання диплома біолога, почав працювати вчителем, потім отримав посаду в Науково-дослідному інституті ботаніки та екологічних проблем у м. Варцатот, а нині є науковим співробітником в одній із дослідних установ Англії. Про те, з якими першкодами йому довелося зіткнутися на шляху до успіху, дізнаймося в самого Василя.

— Розкажіть про себе. Як минули Ваші дитячі роки?

— Народився в селі Рафайново, що на Берегівщині. Там я закінчив початкову школу, а потім подав документи до Мукаівчського педагогічного училища, куди, на щастя, мене не прийняли. Скажімо, що на той час мислив геть інакше. Усе це мене дуже підкосило, але вороття вже не було, треба було рухатися далі, а це означало, що на мене чекало навчання в Баркасівській ЗОШ і два роки інтелектуального занепаду. Я не мав особливої мотивації, хоча почуття обов’язку вимагало виконати той мінімум, який дозволить отримати атестат про повну загальну середню освіту. На мою думку, у мене було особливе дитинство. Мене виховували мама й бабуся. Вони багато працювали, аби дати мені все необхідне й мені не довелося важко працювати із самого дитинства. Знаю, що в багатьох моїх друзів і однолітків усе це було по-іншому. Я завжди буду вдячний за те, що мав змогу відчувати смак дитинства й займатися своїми улюбленими справами: грати у футбол, рибалити, ходити по гриби та вчитися. Насправді я завжди відчував, що навчання може стати моєю точкою зламу, моїм шансом «стати кимось».

— Чому місцем подальшого навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Напередодні вручення атестата мама запитала мене, яким я бачу своє подальше життя? Чи піду працювати, чи продовжу вчитися? На що я відповів, що якби мені вдалося знайти заклад, де б я міг поглиблено вивчати біологію, то я краще обрав би навчання замість роботи. На той момент я навіть не мав уявлення про навчальні пропозиції, які пропонує ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ. Одного ранку ми сіли в автобус на світанку й поїхали до міста, аби дізнатися про наші можливості. Я не міг у це повірити! Того самого 2004 року розпочався перший набір на підготовку вчителів біології. Я і подумав тоді, що це знак. Єдина проблема полягала в тому, що поряд із біологією потрібно було вивчати ще й географію. Після двох років байдикування в старших класах, я розумів, що вступ буде не з простих. Чому обрав саме біологію? Для мене це питання завжди було тривіальним. Мене приваблювали питання про походження, різноманітність, етапи розвитку та функціонування живих організмів. До того ж базові знання теж були на висоті. Я не хочу недооцінювати роботу інших моїх вчителів початкових класів, але моя вчителька біології, тьотя Ілонка, просто відмінно виконала свою роботу. Мені достатньо було тільки уважно слухати її уроки, я, немов губка, вбирав у себе все, що вона говорила. Ці знання мене дуже виручали в старших класах. Потім настала час вступних іспитів, що стали для мене холодним душем. Я замикалася на півтора-два місяці та просто вчився, вчився і вчився. Іноді їздив у Берегово на підготовчі курси. Я навіть думати забороняв собі про те, що ця вступна кампанія може скінчитися невдачею.

— Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

— Перший рік був дуже складним. Мені довелося наздоганяти своїх одногрупників, які отримали базові знання в ліцеях та гімназіях. До цього часу я був відмінником і раптом за успішністю опустився в серединку рейтингу. Я часто їздив додому, бо сумував за хлопцями та селом. Поміж тим, я регулярно ходив грати у футбол. До сьогодні, напевно, футбол — єдине заняття, яке дозволяє мені розслабитися психологічно. На другий рік навчання я поселився в гуртожиток імені Ференца Кельчеї. Я знайшов багато нових друзів, влився в колектив і студентські роки стали одним із найкращих періодів мого життя. Напевно, я занадто розслабився. Дядькові Аттілі Когуту довелося один чи два рази добряче промити мені мізки, якщо я не помиляюся. До речі, я з першого курсу грав у складі інститутської футбольної команди. Одного разу ми посіли друге місце на обласних змаганнях серед вищих навчальних закладів у Хусті. Це приємний спогад. Я також був активним учасником студентської ради і з теплотою згадую заходи, які ми організовували разом. Але вишенькою на торті стали екскурсії з географії, у рамках яких ми всією групою об’їздили все Закарпаття, а часом навіть мандрували іншими регіонами України, збагачуючи свій багаж знань і вражень. Це були чудові роки!

— Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Навчаючись на останньому курсі, я склав ЗНО, аби вступити на спеціальність «англійська мова» в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ. Я не хотіла втрачати свій студентський статус, щоб мати змогу брати участь у роботі студентських конференцій і бути ближчим до академічного життя (потайки я вже планував подавати документи на здобуття ступеня доктора філософії). З цього погляду, це було дуже правильне рішення. Хоча я пам’ятаю обличчя моєї мами, коли я повідомив, що не збираюся кидати навчання тут. Перший рік після закінчення інституту в мене не було постійної роботи. Жив на кошти, отримані від разових підробітків і допомоги мами з татом. Потім я отримав пропозицію від директора Рафайнівська початкової школи обійняти посаду вчителя англійської мови на повну ставку. Я погодився.

— Яким досвідом Ви збагатилися під час вчителювання?

— Це був дуже хороший досвід, але незабаром я зрозумів, що не зможу працювати там довго. Тим часом упродовж двох років я брав участь у програмі розвитку талантів  благодійного фонду «ГЕНІУС», де займався з учнями старших класів біологією. Це була моя спеціалізація, тому вона була мені набагато ближчою. Мені потрібно було читати лекції на такі складні теми, як, наприклад, фотосинтез. За три роки, які я провів у початковій школі та беручи участь у програмі благодійного фонду «ГЕНІУС», я багато дізнався про особливості планування навчальної програми, про те, як розбивати її на невеликі фрагменти, аби полегшити засвоєння матеріалу. Я вдосконалив свої навички проведення уроків і став більш відповідальним. Під час навчання в інституті, на заняттях із методики викладання, ми багато корисних речей дізналися про особливості викладання тієї чи іншої теми, про дітей, але теорія, як відомо, часто не має нічого спільного з практикою. Та зрештою, у 2013 році я звільнився і подався виконувати більш складну місію: вступив до Докторської школи біології та спортивної біології Печського університету, щоб дослідити вплив лісокористування на заплавні дубові ліси. З матеріалів польових досліджень та інтерв’ю з лісівниками та місцевими лісокористувачами я багато дізнався про те, як правильно доглядати за нашими чудовими дубовими лісами, такими як ліси Рафайнова, Великих Берегів та Великої Доброні.

— Ви деякий час працювали в Науково-дослідному інституті ботаніки та екологічних проблем у м. Варцатот. Розкажіть про цей досвід трохи детальніше.

–У 2016 році, після успішного захисту докторської дисертації, мій науковий керівник запропонував мені взяти участь у дослідженні впливу традиційного екстенсивного тваринництва на ліси та водно-болотні угіддя в Карпатському басейні, як науковий співробітник. На мою думку, це була чудова можливість, хоча, знову ж таки, я встановив для себе досить високу планку, погодившись узяти участь у проєкті, адже мене відправили до одного з найпрестижніших науково-дослідних інститутів країни — Інституту екології та ботаніки Центру екологічних досліджень. Пропрацював я там до кінця минулого року, займався різними фундаментальними дослідженнями, які стосувалися впливу використання природних ресурсів на стан флори та фауни, а також на їхнє біологічне значення. Із січня цього року став запрошеним дослідником в Університеті Ноттінгема, це доручення триватиме рік. Я подав заявку на цю посаду й мені вдалося пройти співбесіду, тож я намагатимусь влитися в англійський колектив до кінця грудня, аби залишитися в Англії.

— Які позитивні моменти траплялися на Вашому професійному шляху?

— Пригадую, як я вперше зустрівся зі своїм науковим керівником, згодом моїм колегою і начальником, який мені свого сказав, що я ще зовсім молодий у професійному плані, але він бачить блиск у моїх очах, коли я розповідаю про свої плани, і якщо я буду старанно вчитися, то зможу реалізувати всі свої задуми й досягти успіху. Я і справді мав достатню мотивацію та наполегливість, однак наукові керівники зіграли не менш важливу роль у становленні мене як досвідченого дослідника. Я бажаю такого дружнього й доброзичливого ставлення до себе всім, хто вступає на шлях наукової діяльності. А ще — я щиро вдячний своїм наставникам за те, що вони із самого початку дозволили мені досліджувати теми, які мене дійсно цікавлять, і підтримували мене в цьому. Я знаю, що не кожен дослідник на початку своєї кар’єри має таку можливість. Зрештою, і, мабуть, найважливіший урок, який я свого часу засвоїв, це те, що завжди потрібно ставити планку трохи вище, а іноді й набагато вище й бути рішуче налаштованим на успіх. Саме так мені вдалося подолати маршрут Рафайново — Баркасово — берегівський інститут — Печський університет — Вацратот — Ноттінгем.

— Чи переживали Ви якісь негативні моменти?

— Такі події можна назвати й негативом, але я волію сприймати їх радше як виклики. Наприклад, період підготовки до вступних іспитів у ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ був не особливо приємним, адже за вікном панувало літо, і поки мої друзі грали у футбол і купалися в річці, я вчився. Я часто сумував і досі дуже сумую за рідним селом. Я дуже любив своє село. Це було хоч і віддалене, але затишне місце, де пройшли кращі роки мого дитинства. Мені довелося розлучитися з бабусею і матусею. Вступивши на шлях наукової роботи, мені доводилося виконувати роботу, яку мені була геть не до душі. Наприклад, коли працюю над науковою статтею, доводиться опрацьовувати її настільки глибоко й детально, що інколи мені, здається, що в мене вже починає дах зривати. Однак, у такі ситуації дають змогу людині навчитися тверезо мислити та чітко висловлювати свої погляди й судження. Або ж варто згадати й про те, що на початках заробітна плата науковця невисока, але натомість у рамках грантових програм можна побувати в прекрасних місцевостях. Завдяки таким програмам у рамках дослідних поїздок я побував у різних куточках Карпатського басейну, Європи, а також у Бразилії, Ямайці чи Ірані, де взяв участь у різних наукових конференціях. Підтримую твердження, яке говорить, що в медалі дві сторони.

— Розкажіть кілька слів про родину. Чи знаходите час для відпочинку?

— Моя родина — це Жока. Я та моя дружина зараз і є однією сім’єю. Познайомився я із Жокою в молодіжній місіонерській команді на фестивалі «Спільна точка дотику». Проживаємо разом у місті Геделле, якщо не подорожуємо. Обидвоє багато років поспіль волонтерили з молодими представниками інших християнських деномінацій. Я люблю свою роботу, але вона не є моїм життям. У світі існує так багато цікавих занять, на які я охоче витрачаю свій час. Про волонтерство я вже згадував. До таких речей належить і футбол, яким я регулярно займаюся у вільний час і дотепер. Обожнюю піші прогулянки, хоча мої друзі часто кажуть, що моя робота — це і є піші походи. Люблю готувати, дивитися фільми, ходити в театр, проводити час із друзями. Я дуже допитлива натура, а часу катастрофічно обмаль.

— Ви згадували, що живете і працюєте в Англії. Як складається Ваше повсякденне життя? Чи важко було адаптуватися до змін та законів іншої країни?

— Ситуація, коли доводилося збирати речі й залишати рідну домівку, була знайома мені, як і багатьом іншим людям на Закарпатті. Але існує істотна відмінність: тепер я сам вирішував, куди, чому й коли переїжджати, як і тоді, коли виїхав зі свого села. Одинадцять років тому я прийняв рішення покинути рідне село заради власного професійного розвитку, хоча це вартувало мені невгамовної туги за домівкою. Тепер я перебрався до Англії, аби спробувати, чи зможу я знайти своє місце в зовсім іншій спільноті, яка геть не схожа на Карпатський басейн та угорську культуру загалом, а ще заради того, аби розвиватися в професійному плані в одній із найкращих вищих навчальних закладів Великої Британії — Ноттингемському університеті, перебрати знання та навички тутешніх наставників та колег, які є представниками різних народів світу. Проте зараз я сумую не лише за Закарпаттям, але й за Геделле та своїм колишнім місцем роботи.

Переїзд вимагав чимало зусиль: пакування речей, пошук орендаря, оформлення робочої візи, пошук квартири в Англії і т.д. Психологічно теж було складно, адже довелося покинути звичне й комфортне місце. Однак мені набагато легше було пережити переїзд, адже дружина погодилася поїхати зі мною, до того ж у дуже гарне місто, а термін мого контракту закінчується через рік, ба більше, дістатися до Будапешта літаком зовсім неважко. Моїй дружині, напевно, було набагато важче, адже їй довелося залишити роботу, у якій вона почувала себе комфортно, в обмін на рік цілковитої невизначеності. Моя дружина — музейний педагог, тож ми сподіваємося, що вона знайде тут роботу, яка буде їй до вподоби та в якій зможе розвиватися. Ми підтримуємо один одного в усьому, і хоча це часом буває нелегко, ми завжди намагаємося шукати можливості рухатися вперед і не озиратися назад та не зациклюватися на перешкодах, бути відкритими до нових можливостей і занять, які відкриваються перед нами на новому місці. Звісно, куди б нас не занесла доля, де б ми не опинилися у світі, реалізовуючи свої мрії, ми не одні, точніше нас за руку тримає старий добрий знайомий — Всевишній. Щонеділі, а коли час дозволяє, то й щосереди, відвідуємо богослужіння в місцевій протестантській чи англіканській церкві, аби разом проспівати церковні пісні, причаститися, тобто бути частиною спільноти. Ми звернулися до місцевої угорської організації, з якою, наприклад, на цих вихідних організовуємо свято з нагоди Масляної. На мою думку, якби я відчув себе самотнім, то причиною цього стало б те, що ізольовувалися від спільнот і від Бога.

До речі, культурна спадщина Великої Британії досить багата, тут чимало мальовничих міст і сіл, тож я впевнений, що року буде більш ніж достатньо, аби познайомитися із цією країною. А ще приємно усвідомлювати, що нас обох наші колишні роботодавці раді будуть бачити на наших колишніх посадах.

— Які у Вас плани на майбутнє?

— З професійного погляду, я зараз працюю над двома цікавими й, на мою думку, важливими статтями про збереження лісів і лугів, і сподіваюся закінчити їх цього року. У довгостроковій перспективі мрію сформувати власну дослідницьку групу і спробувати себе в ролі керівника наукової команди. Водночас мені здається, що варто трохи збавити оберти, а точніше зосередитися на сім’ї. Для мене це буде цікавий виклик, адже нелегко буде поєднувати ці дві справи.

— Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–З чого почати? З інститутом у мене пов’язані незабутні спогади. На мою думку, саме за п’ять років навчання я став дорослішим і навчився організовувати своє життя. Якби не ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, я, напевно, ніколи взяв би участь у програмі обміну й не потрапив би до Університету імені Етвеша Лоранда, не зустрів би наставника, який порекомендував мене керівницю науково-дослідного інституту Вацрато, і, можливо, навіть не став би тим, ким я є сьогодні — дослідником. Особливу вдячність хочу виловити кільком людям, які були не лише моїми вчителями, але й наставниками, до них відносяться викладачі кафедри географії, науковий керівник Дюла Крочко та Ержебет Когут. Однак за ці п’ять років сталося набагато більше приємних подій. Я знайшов друзів, із якими тісно спілкуватися і дотепер. Ми стали хрещеними батьками для дітей кількох друзів, з якими я познайомився під час навчання в інституті. Якби мені довелося коротко підсумувати, я б сказав, що я здобув перспективу, професіоналізм, збагатився незабутніми спогадами та знайшов справжніх друзів.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar