Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю зі Степаном Боровським

Яким повинен бути хороший педагог? — часто люди задумуються над цим питанням. Педагог повинен бути ерудованим, грамотним, вміти знаходити спільну мову зі своїми учнями, володіти навчальним матеріалом і вміти максимально якісно передати знання. Такі відповіді можна почути з уст багатьох людей. Якість освіти безпосередньо залежить від вчителя, його компетентності та обізнаності. Саме вчитель, який перебуває в безпосередньому контакті зі своїми вихованцями, передає їм основні цінності життя.

Степан Боровський народився у Великій Доброні, вищу освіту здобув у Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ, де отримав кваліфікацію «вчитель історії та географії». Після отримання диплома влаштувався на роботу в Малодобронську ЗОШ. Нині ж обіймає посаду вчителя історії та географії у Великодобронському реформаторському ліцеї та є директором гуртожитку закладу. Про те, яким досвідом він збагатився за ці роки, розповідає він сам.

— Розкажіть про себе. Як минуло Ваше дитинство?

— Народився у Великій Доброні. Середню освіту здобував у місцевій загальноосвітній школі, яку закінчив у 2003 році. Можу сказати, що дитинство минуло в старих добрих традиціях. Ми не були в полоні цифрових пристроїв. Я і досі з радістю згадую час, коли ми з друзями грали допізна, їздили на риболовлю, робили різні витівки.

— Чому місцем подальшого навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Отримавши до рук атестат про середню освіту, я твердо вирішив, що хочу здобути вищу освіту. Насамперед моєю першочерговою метою було вступити до Закарпатського угорського педагогічного інституту, адже заклад забезпечував можливість навчатися рідною мовою, до того ж знайомі казали, що там дуже високий рівень навчання. Звісно ж, я перестрахувався і подав документи й до інших вищих навчальних закладів. До прикладу, мав змогу пройти підготовчі курсі до вступу на факультет психології Інституту імені Балаші. Педінститут того року пропонував 3 напрямки підготовки вчителів, і мій вибір припав на історію та географію. Любов до географії мені прищепив мій батько, адже, навчаючись ще в початкових класах, ми завжди грали з ним у гру «Вгадай столицю країни». Історію я полюбив у 10 класі завдяки своїй вчительці Маргареті Бадо.

— Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

— Це був один із найкращих періодів мого життя. Окрім навчання, я активно брав участь у заходах інституту та гуртожитку. Упродовж трьох років я був членом правління Студентського самоврядування, разом із членами якого ми втілили в життя чимало цікавих проєктів. Крім того, грав у футбольній команді інституту, яка на обласному рівні посіла друге місце, а команда з легкої атлетики виборола перше місце серед студентів краю. Не можу не згадати про виїздну практику, яка кожного із нас збагатила неабияким досвідом.

— Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Будучи студентом 5-го курсу, до мене звернулася директорка Малодобронської ЗОШ із пропозицією зайняти вакантну посаду вчителя на 3 роки, оскільки вчителька йде в декретну відпустку з травня. Я, звісно, погодився, бо в той час складно було знайти роботу вчителя, особливо з повною зайнятістю.

— Який досвід Ви здобули за ці роки?

— Перша робота відіграє важливу роль у житті педагога, адже перший досвід може допомогти вчителю як утвердитися на педагогічній ниві, так і зневіритися у власних амбіціях. Я вдячний Господу за те, що почав працювати в Малій Доброні. Колектив прийняв мене дуже привітно, було відчуття, що вони, як велика родина, згуртувалися і допомагали мені в усьому. Викладання в різних класах вважаю корисним досвідом.

— Наразі Ви працюєте вчителем історії та географії у Великодобронському реформатському ліцеї та за сумісництвом обіймаєте крісло директора гуртожитку, що функціонує при навчальному закладі.

— У 2011 році вчителька історії повернулася з декретної відпустки, тож мені довелося шукати собі інше місце роботи. Я хотів працювати у Великій Доброні, тому звернувся до керівництва місцевої загальноосвітньої школи та реформатського ліцею. Зрештою, на щастя, мене взяли на роботу в обидва заклади, але не на повний робочий день. Упродовж 5 років я паралельно працював в обох навчальних закладах. У 2014 році мені запропонували очолити гуртожиток ліцею. Я усвідомлював, що це велика честь, але одночасно і велика відповідальність. Дружина мене підтримала, тож я прийняв пропозицію, й ось уже десять років виконую обов’язки, які доручив мені сам Господь.

— Як почуваєтеся на педагогічний ниві?

— Чудово. Я завжди любив працювати з дітьми. Вчительська робота ніколи не буває нудною, кожен навчальний рік, кожен учень — чимось вирізняється з-поміж інших. Щоправда, на початку моєї кар’єри мені довелося усвідомити, що я викладаю саме ті два предмети, які не подобаються більшості учнів, але я завжди намагаюся цікаво подати матеріал, щоб викликати інтерес до предметів.

— Які методи варто використувати в роботі зі школярами?

— Особистість вчителя відіграє важливу роль у житті учнів, адже їм може не подобатися той чи інший предмет, проте вони починають його вивчати завдяки вчителю, а згодом виникає і інтерес до цього предмету. Як можна результативно співпрацювати з учнями, описав для мене ще на початку моєї викладацької кар’єри в ліцеї колишній реформатський єпископ Ласло Горкай: «Будь другом своїм учням, проте не забувай тримати дистанцію, щоб вони тебе поважали». У контексті нинішніх умов вчитель має бути наставником, другом, батьком — і все це повинно уособлюватись в одній людині.

— Який досвід Ви отримали за ці роки?

— Педагогічна нива — це про безперервний розвиток та здатність адаптуватися до нових реалій. Кожен навчальний рік дає вчителю новий досвід, який допомагає йому розвиватися і ставати більш досвідченим педагогом.

— Як відобразилися труднощі останніх років на Вашій роботі, чи складно було їх подолати?

— Скажімо, було не легко. Під час Covid ізоляція, відсутність щоденних особистих контактів позначилися і на навчальному процесі. Наша школа перейшла на онлайн-навчання, вчителі проводили уроки в режимі онлайн, однак це все одно не те ж саме, що сидіти в класі. Та перш ніж ми встигли звикнути до очної форми навчання, розпочалася війна. Повітряні тривоги, розбиті сім’ї, страх також негативно вплинули на рівень освіти. У ці часи перед вчителями стояло ще більше завдання. Вчителі повинні були підтримувати відчуття стабільності та безпеки в школі, і я вважаю, що ми доклали максимум зусиль, аби цього досягти. Звичайно, це все стало можливим лише завдяки Господу, який щодня супроводжував і супроводжує нас по життю.

— Розкажіть кілька слів про свою родину. Чи знаходите час для відпочинку?

— З дружиною Магдалиною я познайомився в інституті, вона теж там навчалася. У 2010 році ми одружилися, і Бог благословив нас двома доньками. Ми живемо у Великій Доброні, обоє працюємо у Великодобронському реформатському ліцеї. Окрім роботи, я маю багато інших клопотів, але завжди намагаюся приділяти достатньо часу своїм дітям. До початку війни ми багато подорожували, однак у нинішній ситуації робити це стало проблематично. Поза сім’єю і роботою, я граю у футбол і волейбол, коли дозволяє стан здоров’я.

— Які у Вас плани на майбутнє?

— На сьогоднішній день відчуваю, що з Божої ласки я знайшов своє місце під сонцем. Найголовнішим пріоритетом мого життя є виховання дітей у любові, здоров’ї та мирі разом із дружиною в рідному краї, на Закарпатті.

— Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Інститут — це як велика родина, де, окрім здобуття кваліфікації, у мене склалися особисті стосунки з однокурсниками та викладачами, з якими ми підтримуємо зв’язки й донині. І для мене ці взаємини найважливіші.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами:
• Magyar