Промова Ілдіки Орос у Будапешті в рамках відзначення річниці антирадянської революції 1956 року
Шановний пане Прем’єр-міністре, пане президенте, церковні та світські вельможі, шановна угорська спільното!
Я стою тут ніяковіючи, ніби першокласниця, яка вперше переступає поріг школи. Я, хто 1956-го ще й не народилась, за своє життя далеко стільки не зробила для народу, як угорці 1956-го року: я не гідна того, аби виголошувати промову. 62 роки тому молодь мала сміливість піти проти однієї з найбільших світових імперій для того, щоб наступні угорські покоління мали шанс на більш вільне та гідне життя. Вони зробили це не заради своєї вигоди, а для майбутнього угорського народу: для вас і для нас, бо відчували, що комунізм унеможливлює життя й не веде нікуди. Саме завдяки молоді 1956-ого року я можу бути тут сьогодні, вони почали розвалювати комуністичний світ у Європі. В моїй особі сьогодні Ви побачте закарпатських угорців, закарпатських угорців 1956-ого року, і почуйте послання тієї угорської громади, якої не існувало до 1944-ого радянського вторгнення. Цей регіон, після Тріанона, належав до Чехословаччини у складі Словаччини. Завдяки радянсько-чехословацькому пакту, ті, хто там жив, враз – і прокинулися в Радянському Союзі. Їхнє життя в новій країні почалося тим, що чоловіків для «Маленького роботу» депортували в сибірські концентраційні табори, потім черга дійшла і до інтелігенції, реформатських, римо-католицьких, греко-католицьких священиків і селян, яких оголосили «кулаками», і до жінок, які відстоювали свою правду. В Мукачеві в наспіх організованій народній раді заявили, що угорці і німці – вічні вороги українського народу. Таким чином, дітей противника, відтак і угорських хлопців, протягом багатьох років не мобілізували на обов’язкову військову службу, а відправляли на три роки примусової роботи у донбаські вугільні шахти, де панували майже концтабірські умови. Кожен, хто не пішов або втік додому, був засуджений. Ми вижили лише завдяки Божій благодаті, тому що, за твердженням Сталіна, угорське питання було лише питанням вагонів.
Таким чином, у 1956 році кожен закарпатський угорець мав досвід про радянську систему, її функціонування, але їхні серця билися разом із нацією, і всі стривожено стежили за подіями. Вони виконували свою роботу, кожен по-своєму, як могли: хтось намагався перейти кордон, щоб приєднатися, утворилися групи, які поширювали листівки, інформували населення надписами на стіні, просили Радянську державу покинути Угорщину. Вони стурбовано спостерігали і намагалися надсилати повідомлення наприкінці жовтня, коли радянські танки проходили через наші села.
Але де були предки тих, хто сьогодні називає Угорщину найманцем Росії? Більшість з них погоджувалась із вторгненням радянських військ.
Коли Угорщина змогла попрощатися з радянською окупацією, ми, закарпатці, наївно подумали, що прийде новий світ. Незабаром нам довелося усвідомити, що в Європі лікувалися тільки симптоми захворювання, але хвороба залишилася глибоко в її організмі. Комуністично-фашистські манери управління ХХ століття присутні і сьогодні, особливо в Україні.
Нас, закарпатських угорців, хочуть оголосити винними за економічне банкрутство та політичний хаос країни, через це ми потрапили під приціл. Останнім часом для телеканалів стало звичною справою випускати програми, в яких знeважливо говорять про угорців і цим вводять в оману громадську думку. Руйнують наші історичні пам’ятники, наші меморіальні дошки, переписують нашу історію. На науковій конференції одна пані професор угорську громаду класифікує, як дебільну і порівнює її з псами. Підірвали штаб-квартиру «KMKSZ». У містах молоді люди, які прикривають свої обличчя, організовують демонстрації зі смолоскипами і викрикують «Мадярів на ножів!». Події нагадують протести проти євреїв, які відбувались 100-150 років тому. Нещодавно розмістили особисті дані людей з подвійним громадянством на сайті, який вважається «списком смерті». А на веб-сайті парламенту збирають підписи для петиції про виселення угорців, які мають подвійне громадянство.
Не протестували разом з нами, наші інтереси не відстоювались в жодній точці світу, крім Угорщини. Весь світ в інших випадках такий гучний; але правозахисні громадські організації, захисники особистих прав та прав меншин, ніби і не чують, не бачать, що коїться, це не сягає їхнього порогу чутливості.
Чи поводилися би всі так само, якби це сталося в іншій країні, де б відбувалися подібні події для залякування інших меншин, або якщо б це відбувалося в Угорщині? Звичайно, ні!
Тільки Угорщина стоїть біля нас. Дякуємо за підтримку, Угорщино!
Провокації проти нас помножились. Українське законодавство прийняло закон «Про освіту», який суперечить Конституції України, прийнятим раніше законам, ратифікованим міжнародним та двостороннім конвенціям, відтак і Угоді про співробітництво між Україною та Угорщиною 1992 року. У цій домовленості Угорщина визнає кордони України, а Україна гарантує і закріплює набуті права для угорської меншини, яка проживає на її території. Новий освітній закон порушив конвенцію: значно обмежили наші права, тому ми можемо інтерпретувати це, як політичне припинення угоди двох країн. Позбавлення прав меншин ще більше посилюється, оскільки прийнятий в першому читанні закон «Про мову» накладає замок на уста неукраїномовного населення.
Останнім звинуваченням проти нас є сепаратизм. У зв’язку з цим проводять години допитом людей на кордоні, розбирають їхні транспортні засоби декілька разів і здійснюють особистий огляд громадян. Все робиться для того, щоб ми покинули свою Батьківщину.
Ми залишаємось, бо ми вдома, і хочемо жити, працювати і процвітати там, де спочивають наші предки. Звідси я повідомляю всіх, хто не розуміє: ми є корінними мешканцями в цій країні, як індіанці в Америці, і ми просимо захисту собі та своїй культурі, відповідно до міжнародних стандартів.
Ми були б раді, якби українська держава адекватно піклувалась про нас та про наш регіон, якби нам не була потрібна підтримка угорської держави. Як платники податків, як громадяни України, ми рідко отримуємо щось для підтримки своєї культури, а часто навіть того не отримуємо, що належить, а у всілякій підтримці, яка приходить з Угорщини, щоб допомогти нашій Батьківщині вижити, вбачають сепаратизм, хоча вона тільки збагачує країну. Кожна копійка підлягає офіційному оподаткуванню, тому вона кілька разів повертається до держави, доходить і до українського населення, подумаймо лише про реабілітацію в Угорщині солдатів, які повертаються додому з фронту, та відпочинок їхніх дітей. За відсутності підтримок, Закарпаття, а особливо його угорські регіони, давно збанкрутувало б. Найбільший платник податкік міста Берегове – це Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці ІІ, який підтримується лише угорською державою, ми від української держави не отримуємо ні копійки, лише регулярні та всебічні перевірки.
Дякуємо, що Ви братською любов’ю, діями розділяєте нашу долю!
Ми, закарпатські угорці, не хочемо більшого, ніж те, чого прагне кожна людина: побудувати для своєї сім’ї майбутнє в такому оточенні, де ми можемо почуватися в безпеці. Для цього, в першу чергу, потрібне стабільне політичне і правове середовище, де з виробництва товарів та сплати нами податків, ми отримуємо свою частину не по принципу «рівного та рівнішого», а пропорційно.
Ми, угорці Закарпаття, дуже вдячні уряду Угорщини за економічну, соціальну, культурну допомогу та політичну позицію, таку ж щиру, чисту і шляхетну, якою була боротьба 1956-ого року.
Хай ця завзятість веде і надалі угорський народ тут, в Угорщині і в нас, на Батьківщині!
Ми бажаємо, щоб угорська держава завжди була в такій силі, так, і в такий же темп розвивалась, як і зараз! Сечені казав: “Бог людині ніколи не допомагає безпосередньо, лише завжди опосередковано, через його розум, його науку, його працьовитість … Велич і щастя нації завжди приховані в самій нації”.
Нехай Бог благословить угорців, щоб нація знайшла своє щастя, відновила свою велич!
Дякую, що вислухали мене!
23 жовтня 2018 р.