Вільсон на Верховині
Греко-католицький канонік Шімон Сабов, який (що важливо в контексті нашої теми) обіймав посаду голови Народної ради рутенців Угорщини, у листопаді 1918 року говорив: «Народ почув гарячі слова президента Вільсона і у своїх дерев’яних хатках широко обговорює право націй на самовизначення». Насправді, слова Сабова більше скидаються на риторичний прийом, що відповідав тогочасним політичним настроям, ніж на реальний опис ситуації, яка склалася 1918 року у верховинських районах. Разом з цим у середовищі русинів у цей час виникло декілька політичних напрямів, які користувалися різною популярністю. Вони відображали уявлення населення про майбутнє русинів і можливості ймовірного самовизначення. Тож розглянемо, які були передумови цих процесів та які бажання формувалися серед русинів під час розпаду Монархії.
Президент США Вудро Вільсон – який, наголосимо, за відомими на сьогодні даними, ніколи не бував на Верховині – у виступі перед американським Конгресом 8 січня 1918 року окреслив концепцію бачення міжнародного устрою після Першої світової війни та ролі в цьому США. Цей виступ став відомим в історії під назвою «чотирнадцять пунктів Вільсона». Союзники Сполучених Штатів назвали бачення американського президента занадто ідеалістичним, і хоча на Паризькій мирній конференції ці пункти взяли за основу, але реальність повоєнної Європи не підтвердила реалізацію принципів Вільсона. Десятий пункт стосувався Австро-Угорщини. У ньому сказано: «Народам Австро-Угорщини, місце яких поміж іншими державами сподіваємось бачити захищеним і гарантованим, варто надати найвільнішу можливість автономного розвитку». Підходи Вільсона віддзеркалює і маніфест Карла IV від 16 жовтня 1918 року, яким імператор бажав реорганізувати Австрію в федеративну державу. Так само уряд Угорщини на чолі з Мігаєм Карої намагався знайти баланс між збереженням угорської цілісності та забезпеченням права на самовизначення народів. Оцінка цих спроб до сьогодні викликає гострі дискусії навіть серед не дуже темпераментних і гарячкуватих істориків. Восени 1918 року в різних куточках дуалістичної монархії виникали народні ради, не відставали в цьому і представники русинів.
Згідно з даними проведеного 1910 року перепису населення, в Угорському Королівстві проживало майже півмільйона рутенців. До 1918 року жителі, яких офіційно називали рутенцями, а в просторіччі русинами або руснаками, переважно мешкали в комітатах Північно-Східної Угорщини за дуже скрутних економічних умов. Однак поганим було не тільки матеріальне становище русинів. Вони відставали від інших народів Угорщини і за рівнем грамотності. Дані перепису 1910 року свідчать, що в середовищі руського населення частка тих, хто вмів писати-читати, складала всього 22,7%. Їхня еліта була дуже нечисленною, складалася фактично лише з духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії. Усі ці фактори призвели до того, що характерні для ХІХ століття процеси національного пробудження мали невеликий успіх серед русинів. Навіть русинський рух, що заявив про себе в середині століття, більше був результатом зовнішнього політичного впливу різних держав, ніж політичною ініціативою, що зароджувалася знизу. Тож друга половина ХІХ століття минула для русинів під знаком лінгвістичних дискусій між москвофілами та українофілами, а також набагато важливішими спробами подолати економічну відсталість. На появу народних рад, що сформулювали національні вимоги русинів відповідно до різних політичних бачень, довелося чекати аж до кінця Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської Монархії.
Перша з багатьох руських народних рад була створена в комітаті Спиш (Szepess), в містечку Стара Любовня (Ólubla). Очолена греко-католицьким священиком Еміліаном Невіцькі організація оголосила про підтримку української державності, що тоді якраз зароджувалася. Проукраїнські ради виникли і в Ясіня (Kőrösmező), Сваляві (Szolyva) та Хусті (Huszt). Єдина руська рада чехословацької орієнтації була організована в адміністративному центрі комітату Шарош – Пряшеві (Eperjes). Її очолив колишній депутат Державних зборів Угорщини від Народної партії Антон Бескид (Beszkid Antal).
Активізація політичного життя русинів спостерігалася не тільки в Карпатському басейні. Наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття десятки тисяч русинів у пошуках кращого життя залишали рідну землю і мандрували за океан. Багато з них осіло в Сполучених Штатах. Завдяки насамперед ініціативам греко-католицької церкви американські русини на час Першої світової війни створили багато громадських організацій. У формуванні подальшої долі регіону, відомого згодом під назвою Закарпаття, найбільш визначальну роль відіграла Американська руська народна рада. Її інтереси в переговорах з Томашом Масариком представляв адвокат руського походження Григорій Жаткович (Gregory Zhatkovich). Доки в Східно-Північній Угорщині руські народні ради тільки почали формувати свої вимоги, доти 12 листопада 1918 року в США, в місті Скрентон, американські русини на з’їзді вже провели плебісцит серед емігрантів. Більшість віддала голоси за приєднання краю до Чехословаччини. 67% осіб, що взяли участь у референдумі, проголосували за приєднання до Чехословаччини, а 28% – до України. Із загальної кількості (1102 делегати) усього 27 підтримало повну незалежність, 10 – приєднання до Росії, а 9 – до Угорщини. На Паризькій мирній конференції ухвалене в Скрентоні рішення стало формальною підставою для остаточного вирішення приналежності Закарпаття.
Серед русинів була всього одна народна рада, яка підтримувала ідею залишення у складі Угорщини. Створення Народної ради рутенців Угорщини є однозначно результатом організації греко-католицької церкви. Після перемоги революції хризантем і обіцянок уряду Карої, які засвідчили, що влада прагне надати нацменшинам право на самовизначення, єпископ Антоній Папп (Papp Antal) також привітав новий уряд. У листі-циркулярі до священиків від 5 листопада 1918 р. єпископ назвав політичні зміни «світанком свободи, що зароджується». Керівництво єпархії вважало важливим створення такого об’єднання, що діяло би під протекторатом греко-католицької церкви і вкладалося б у русло створюваних в Угорщині національних рад. Це дасть можливість хоча б для часткового вираження власних інтересів і сприятиме в роботі греко-католицького духовенства, спрямованій на противагу антиугорській пропаганді, що весь час посилювалася. Установче засідання скликаної єпископом ради відбулося 9 листопада 1918 року в Ужгороді. Засідання відкрив греко-католицький священик, директор Ужгородської учительської семінарії Августин Волошин. Саме А.Волошин запропонував обрати головою ради греко-католицького каноніка Шімона Сабова, за якого зрештою присутні й проголосували. На установчому засіданні Народна рада рутенців Угорщини в ухваленій програмі проголосила: «Угорські рутенці залишаються вірними древній батьківщині і є прихильниками її територіальної єдності, а також висловлюють протест проти всіх намагань, які мають на меті відірвати угорських рутенців від древньої угорської батьківщини або які піддають небезпеці державну єдність батьківщини». Переважна більшість членів Ради була греко-католицькими священиками. Це цілком зрозуміло, адже саме вони складали основу нечисленної руської інтелігенції. Не випадково, що рада сформулювала вимогу створення окремої автономної організації для греко-католицької рутенської церкви. Слід зауважити, що серед членів ради були також такі, які бачили для русинів й інший шлях. Зі спогадів А. Волошина дізнаємося, що з самого початку створення народної ради залишення в складі Угорщини він розглядав як одну, але далеко не єдину можливість. У вересні 1919 року політик посилає викладача семінарії Августина Штефана (Avgusztin Stefán) до Відня для переговорів із західноукраїнськими парламентарями. Оскільки звідти конкретних інструкцій отримано не було, вирішили скористатися наявними можливостями. А.Волошин пояснював свої дії так: «на всякий случай треба було обезпечити для руського народу хоть то, що при даних условіях можливо було. » Адже сформовані народною радою вимоги частково збігалися з політикою угорського уряду, тож це створило можливість спробувати розбудувати автономну територію під назвою Руської Країни.
Імре Сакал, історик, викладач, науковий співробітник
Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці II
Ця стаття є третьою в серії публікацій «Столітнє Закарпаття», започаткованій Науково-дослідним інститутом ім. Тіводора Легоцькі