До 100 річниці з дня народження видатного педагога Яноша Вароді-Штернберга присвячується

10 січня відомому сучасникам професору Яношу Вароді-Штернбергу, або, як його називали друзі, дядькові Яношу, виповнилося б 100 років. Він був одним із тих, хто залишив особливий слід у пам’яті своїх знайомих як самовідданий науковець-педагог, як справжній духовний лідер угорської інтелігенції Закарпаття.

На його життєвий шлях випала нелегка доля, яка доводить, що вихід завжди знайдеться навіть тоді, коли здається, що виходу немає, однак невтомною працею можна досягти висот і не втратити свою людяність за будь-яких обставин. Йому довелося покинути рідне місто Орадя у віці 16 років внаслідок утисків єврейського населення. Втік до Молдавії і працював різноробочим, долаючи труднощі воєнних років, водночас здобуваючи освіту в університеті в Санкт-Петербурзі (тодішньому Ленінграді). Згодом майбутній професор отримав посаду викладача історії в Ленінградському університеті. Його викладачі завжди спонукали його вивчати історію Угорщини. До цієї поради він дослухався: у Публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна до його рук потрапило видання 1473 року «Будайської хроніки» Андраша Гесса. Доля розпорядилася таким чином, що з Ленінграда він перебрався до Ужгорода та влаштувався на роботу в Ужгородський державний університет, аби більш ґрунтовно досліджувати історію Угорщини. Саме тут він подолав шлях від асистента до професора. Наукова діяльність вченого назавжди обвінчала його з дослідженнями історії Угорщини та історичних зв’язків угорського народу. За час роботи в університеті він зробив видатний внесок як у сферу педагогічної науки, так і в галузі наукових досліджень. Протягом багатьох років саме йому доручали організовувати практику в архівах та музеях для студентів університету. Серед його менш відомих праць варто відзначити «Методичний посібник з історії Угорщини», що побачив світ у 1959 році. Окрім роботи над власними науковими працями, він також брав участь у написанні та редагуванні колективних праць, наприклад, був автором збірки видань «Історія міст і сіл України (Закарпатська область)». Резюме до досліджень про Національно-визвольну війну імені Ракоці також проаналізував Калман Шовш у своїй науковій праці «Сварливі століття» (1995 р.). А його праці, присвячені вивченню історії створення гербів та печаток Закарпаття, у 2020 році більш детально та з наукової позиції проаналізував Іван Міськов. У працях Янош Вароді-Штенберг неодноразово зустрічаємося із життєвим шляхом угорських, українських та російських історичних діячів, а також представників сучасної інтелігенції. В основі багатьох праць лежить глибоке переконання того, що роль індивіда в історії є визначальною, адже нація може досягти великих успіхів лише тоді, коли на чолі народу стоїть справжній лідер. У наукових колах Янош згадується як перший дослідник єврейської спільноти Закарпаття, який працював і робив висновки на основі наявних матеріалів.

Мовознавець і книговидавець Валерій Падяк говорив, що вчений мав особливу вразливу натуру і дуже засмучувався, коли його роботи не отримували належної оцінки тут, на Закарпатті, навіть після приходу нової влади (1991 р.), а визнавалися лише в Угорщині. Образи, які жили всередині нього, він подолав у досить специфічний спосіб: всю свою енергію та зусилля він спрямував на дослідження невідомих сторінок історії. Під час вивчення цього складного питання він прискіпливо аналізував усі архівні дані, які, на перший погляд, здавалися неважливими, враховуючи всю багатогранність цих матеріалів.

У розмовах зі своїми студентами він завжди наставляв молодь об’єктивно підходити до вивчення тієї чи іншої теми, наголошуючи, що «я люблю розвінчувати теорії псевдоісториків» – особливо актуальним було це для історії Закарпаття. Зважаючи на своє глибоке розуміння і досвід, він дійшов висновку, що на Закарпатті слід досліджувати ті теми, для яких є документальна база в архівах і рукописних фондах. За його словами, він почав досліджувати українсько-російсько-угорські відносини через те, що ця тема була мало вивчена. Для того, аби досліджувати цю тему, необхідно було володіти всіма трьома мовами. Доказом цього є те, що науковець публікував свої праці різними мовами.

Він також запропонував дослідити хід Національно-визвольної війни імені Ракоці, оскільки архівні матеріали на цю тему були у вільному доступні. Під час лекції він розповідав про те, як правильно читати та інтерпретувати тексти історичних матеріалів 18-го століття. Нагадував про важливість розуміння тогочасних ідіом, характерних латино-угорських варіацій слів. Янош багато часу проводив у читальному залі Берегівського архіву. На сьогоднішній день робота над цією збіркою ще не завершена, але ми плануємо видати її найближчим часом. Кілька його ініціатив так і залишилися не реалізованими. Одна з таких – написання сценарію документального фільму «Від Шаланків до Текирдагу».

Бібліографічні відомості про його наукові праці, дослідження та статті зібрала бібліотека Ужгородського державного університету після його звільнення. З цього списку варто виокремити ті видання, номери журналів та газет, які на сьогодні є недоступними, тож ми плануємо опублікувати, зібравши їх у новому томі.

Після його смерті поціновувачі діяльності видатного професора хотіли встановити меморіальну дошку на стіні його будинку в Ужгороді, і наскільки нам відомо, вже навіть міська рада схвалила відповідне рішення, однак щось пішло не так – цей благородний намір так і не втілився в життя. Приблизно через двадцять років, 10 листопада 2023 року, меморіальну дошку на його честь урочисто відкрили в Центрі гунгарології, на місці його робочого місця. На цих урочистях були присутні нащадки родини Штернбергів, колишні колеги з університету, Центру гунгарології, друзі, студенти, знайомі.

Янош Вараді-Штернберг зробив неоціненний внесок в розвиток угорської громади Закарпаття, у процесі заснування Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ) та у період активної роботи організації. Він увійшов до складу засновників Мистецького об’єднання імені Аттіли Йожефа. З 1990 року ініціював проведення серії меморіальних конференцій імені Ракоці, брав участь у роботі комітету з відновлення меморіальної колони Турул у Вилку, був одним з перших, хто висунув ідею встановлення меморіальної колони біля колодязя Мікеша в Шаланках. За його підтримки вийшов перший угорський літературний журнал на Закарпатті після 1944 року «Шостий Шипіт».

Вагомим внеском у збереження пам’яті про нього стала Меморіальна кімната імені Вароді-Штернберга, яку його старший син переобладнав з домашнього кабінету одразу після його смерті.

Премія імені Вароді-Штернберга. Літературно-культурний фонд «УнгБерег» на чолі з письменником і редактором Каролем Д. Баллою заснував премію імені Яноша Вароді-Штернберга у 1999 році, аби вшанувати пам’ять професора історичних наук. Як зазначають засновники премії: «Премія присуджується науковцям у галузі суспільних наук (закарпатським науковцям або дослідникам, що вивчають закарпатську проблематику), дослідникам, викладачам, публіцистам, громадським діячам або діячам мистецтва, діяльність яких спрямована на підтримку ідеї співіснування націй і народностей, толерантності, поваги до інакомислення та свідчать про важливість історії та соціальної теорії, які висвітлюють проблематику без викривлень і фальсифікацій». Премія присуджується раз на рік за рішенням Наглядової ради Фонду з нагоди річниці від дня народження вченого. Нагородою відзначають видатну діяльність митців вже третій рік поспіль. Поміж інших премію отримали президент ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ Ільдіко Орос та поет Ласло Фабіан Варі.

В українській та угорській пресі та виданнях з’явилося чимало публікацій про життя та діяльність Яноша Вароді-Штернберга, в яких основний акцент робиться на найважливіших етапах його біографії. Однак, на нашу думку, особливу шану та глибокі думки висловив його колишній студент, перший ректор Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ Калман Шовш на похороні видатного вченого в Ужгороді 28 лютого 1992 року. (Джерело: Калман Шовш, «Сварливі століття». Ужгород-Будапешт, 1995. Стор. 5‒12.) Опублікований нижче допис залишив глибокий слід у пам’яті всіх нас, людей, які присвятили своє життя служінню угорському народові Закарпаття, однак він актуальний і сьогодні для тих, хто знав дядька Яноша, якого всі дуже поважали. Янош Вароді-Штернберг похований на головному кладовищі Ужгорода, яке в народі називають Барвінкош. Світла пам’ять видатному вченому!

Юрій Чотарі,
доктор філософії

Іван Мандрик,
доктор історичних наук
Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II

******************************************************************************

ПАМ’ЯТІ д-р. ЯНОША ВАРОДІ-ШТЕРНБЕРГА (1924‒1992)

Шановні члени родини! Шановна громадо! Сьогодні сумний день. Не тільки тому, що чисто білі кольори зими за обрії пливуть, а на зміну їм не прийшла свіжа, запашна весна, і природа має більш осінній, сумний настрій, але й тому, що в скорботі уся наукова спільнота угорської нації. На 69-му році відійшов у вічність професор історії, колишній викладач Ужгородського державного університету, колишній головний науковий співробітник Центру гунгарології, член Комітету імені Петефі Академії наук Угорщини, наш дорогий дядько Янош, шанований усіма вчитель, наставник д-р. ЯНОШ ВАРОДІ-ШТЕРНБЕРГ – особистість, яка випромінювала чисте світло і душевне тепло. Ми знали, що він хворіє, але, з особливою повагою і захопленням сприймаючи його, ми не вірили і досі не можемо повірити, що смерть здобула над ним перемогу, що вона може підібратися до нього, бо вся його постать випромінювали енергію, а думки були сповнені ентузіазму, і кожен, хто розмовляв з ним, за лічені секунди забував, що розмовляє з хворим, кволим і виснаженим чоловіком. Дорогий дядьку Яноше, ти назавжди залишишся у нашій пам’яті молодим, бадьорим і завзятим, котрий невтомно боровся з недугами і хворобами. Його смерть стала несподіванкою, ми до неї не були готові. Несподіванкою, бо він був відносно молодим, і навіть тоді, коли його організм вів запеклу боротьбу зі смертю, він сподівався на одужання з бажанням продовжувати справу усього життя. Ми не були готові до його смерті, бо його діяльність охоплювала настільки широкі горизонти, що його втрата на кількох царинах є величезною і непоправною. Залишилася велика порожнеча всередині, адже нас залишилося і так небагато, а вже більше не знайдеться нікого, хто б допоміг нам професійною порадою, мудрістю і вислухав нас тут, на території Карпат, що лісами покриті. Зникла надійна точка опори з нашого життя. Стоячи перед важливим вибором, ми не можемо більше сказати: стривай, спершу забіжу до дядька Яноша за слушною порадою, аби ступити на шлях праведний та не зробити помилки. Усі ми зібралися тут, всі ті, хто довіряв йому, кому він віддав частинку себе, хто не просто вмів слухати, але й чути, для того, аби переконатися, що новина, яка сколихнула нас 12 лютого, є правдою, чи просто поганим сном. На жаль, ця новина – не сон, а реальність: дядько Янош покинув нас, забравши з собою свої плани, які він плекав упродовж багатьох років, навіть на смертному ложі, сподіваючись, що настане слушний час, перед ним відчиняться ворота можливостей, завдяки яким він зможе реалізувати всі свої задуми. Коли я навідався до нього в реанімаційному відділенні будапештської лікарні, де було досить людно, він попросив нахилитися до нього і тихо прошепотів мені на вухо: «Я чув, що на Закарпатті вже розносять чутки про мою смерть.  Передай, будь ласка, тамтешнім, що зі мною все гаразд, що я не вмираю і що скоро повернуся додому». Однак марно вже переказував його слова закарпатцям. Він любив життя та все одно смерть перемогла. Днями ми втратили людину, яка десятиліттями була своєрідним маяком, світло якого, окрім того, що своїм сяйвом освітлювало науковий осередок Угорщини, проникало і крізь зачинені вікна, і крізь колючий дріт, і яка протягом тривалого часу в епоху спершу сталінського, а згодом і брежнєвського режиму була чи не єдиною надійною ниточкою, яка поєднувала Угорщину із Закарпаттям, забезпечуючи життєдайну силу для розвитку духовних цінностей угорських інтелектуальних кіл у прикордонному регіоні. Він був людиною, яка присвятила своє життя вивченню історії угорського народу, дослідженням цінностей минулого угорства стало для нього справжньою пристрастю, і як педагог він зумів передати цю пристрасть з покоління в покоління своїм студентам. У буремні часи його навіть не зупиняли політичні сутечки, він був відданим своєму покликанню навіть тоді, коли не те, що творити, а й жити було нелегко. Його врівноваженість, вміння відчувати політичні тонкощі, мудрість тверезо мислити допомагали йому правильно розставити пріоритети та оцінити ту чи іншу ситуацію. А вміння домовлятися давало йому змогу знайти потрібний тон у критичних ситуаціях та доводити свою правоту та переконувати інших, висловлюючи при цьому свої наукові переконання.

Він належав до кола скептичних істориків, а отже, завжди глибоко вникав у багатовікову історичну скарбницю, ніколи не мирився з припущеннями і наводив безліч беззаперечних даних, які доводили його рацію. Його інтелектуальні здібності, його послідовна і безкомпромісна гуманність – без перебільшення можна сказати – доторкнулися до кожного в тій чи іншій мірі. Тому ми відчуваємо, що з його смертю кожен з нас втратив частинку себе. Але смерть, яка сталася так неочікувано, могла здобути перемогу лише над його тендітним тілом, могла забрати у нас лише вчителя багатьох поколінь, щирого друга і колегу, але не змогла перекреслити творчі здобутки вченого і зруйнувати його добрі вчинки, які гідні того, аби наслідувати їх. Наразі у нас вирують такі ж відчуття, як тоді, коли угорці дізналися про смерть Ференца Ракоці ІІ, який відійшов у вічність у Текирдазі 8 квітня 1735 року і життя та діяльність якого так багато вивчав великий майстер Янош Вароді-Штернберг, про смерть якого Келемен Мікеш писав: «Ті, хто був знайомим з бідолахою, і досі не можуть усвідомити, що його більше немає серед живих, а розносять чутки, що він таємно втік, а в труні одягена інша людина. Якби ж це було правдою. Вчора, після богослужіння, ми поклали його тіло в труну, який перенесли в маленький будиночок, де воно буде лежати, поки не настане свобода…» Щоб гідно провести Яноша Вароді-Штернберга в останню путь, оспівати його заслуги, варто дотримуватися тієї ж неупередженості, яка домінувала в його характері. Однак про себе він мало говорив. Хоча було б добре дізнатися більше про його яскраве життя, багате як на хороші, так і на погані події. Ми думали, що у нас ще є час розпитати його, аби зробити потрібні висновки для себе і передати їх своїм нащадкам. Ми припустилися трагічної, непоправної помилки. Фактичні подробиці його біографії, що зіграли важливу роль у формуванні кожного етапу його життєвого шляху, викладені лише в кількох лаконічних реченнях його самосповіді. Він був родом з Трансільванії, а точніше з міста Орадя. Народився 10 січня 1924 року в родині антикварів. Дитинство провів в Орадя, тут закінчив єврейську початкову школу, а потім і гімназію. Його прив’язаність до рідної землі закарбувалася в його пам’яті першою частиною його імені. Пізніше, у віці 16 років, разом з двома старшими братами і молодшою сестрою, втік до Молдавії, рятуючись від гітлерівських військ. Його батько і брат були вивезені в Освенцим, де зрештою загинули. Змушений покинути батьківщину і осиротілий, Вароді-Штернберг у перші роки війни працював помічником тракториста на Кубані, а згодом вступив до Богуславського педагогічного училища. Після закінчення Другої світової війни почав навчатися на історичному факультеті Ленінградського університету. Під час навчання в університеті йому випала нагода прослухати курс лекцій провідних діячів російської історіографії таких, як Окунь, Маврогін, Тарле та інші.

Як науковець, він наслідував їхній суворий, точний, добре опрацьований, барвистий і вільний науковий підхід до викладу матеріалу. Він приїхав на Закарпаття після отримання вищої освіти в Ленінграді, натхненний ідеями трьох видатних російських мислителів середини століття, але водночас несучи з собою трансильванську традицію. У вересні 1949 року він став доцентом історичного факультету Ужгородського державного університету, а згодом професором кафедри всесвітньої історії. Його студенти перейняли від нього не лише знання і компетентність, але й людяність, чесність, життєрадісний, живий інтерес до світу. Від початку 1950-х років він регулярно публікував свої наукові праці. Як учень видатного покоління істориків, він став індивідуальною особистістю. Коло його наукових зацікавлень було надзвичайно широким.

Передусім він відкрив нам невідомі, але водночас дуже своєрідні форми взаємодії трьох народів – угорського, українського та російського, – а також познайомив нас із економічним, політичним, інтелектуальним та культурним життям цих народів. Його дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук «Визвольна війна в Угорщині та російсько-угорські відносини на початку 18 століття», написана у 1955 році, досліджує міжнародні відносини часів Визвольної війни та проводить паралелі між дипломатичною діяльністю Ференца Ракоці ІІ і царя Петра І. А докторська дисертація Яноша, захищена в 1970 році в Ленінграді, присвячена розвитку соціальних і культурних зв’язків між Угорщиною і Росією в другій половині 19-го та на початку 20-го століття. Окрім згаданих двох головних напрямів досліджень, науковець встановив спільні риси між поетичною спадщиною Петефі та кобзарем України – Тарасом Шевченком – на основі своїх джерелознавчих досліджень, які мають велику цінність і нині; проаналізував зв’язки угорського народу з декабристами; був серед перших угорських істориків, котрі встановили значення діяльності Юрія Венеліна-Гуци на міжнародній арені; змалював у привабливих фарбах Угорщину та Київську Русь, епоху правління короля Матяша та Великого князя Московського Івана Грозного ІІІ, йому вдалося об’єктивно висвітлити вторгнення царських військ на територію Угорщини; він опублікував раніше невідомі дослідження Івана Франка, у яких аналізуються важливі процеси угорської історії – «Угорська національна стародавня сага», знайдені в Києві мемуари куруцького генерала Шімона Форгача. Крім цього, займався вивченням ролі галицьких євреїв у визвольній війні, досліджував хід Трансильванської селянської війни 1784 року, союзу Дьєрдя Ракоці та Богдана Хмельницького, першої збірки українських народних пісень, виданих угорською мовою, розвитком та поширенням культу угорського виноградарства в Росії, проаналізував текст рукопису Мігаля Лучкая про ефіопські мови, мову угорських віршів Доховича, невідомі поетичні переклади Сафарі, у своїх наукових працях приділяв особливу увагу відомостям про угорських популяризаторів української та російської літератури, проаналізував «Граматику угорської мови», видану в Росії, та багато іншого. Його наукова діяльність, зокрема, відзначається також новим витком у вивченні історії Закарпаття. Він оприлюднив численні нові факти про облогу Ужгородського замку в епоху Ракоці, 659-й Угочанський куруц, візит Ісайї з Буди до Вишкова, пройшовся стежками Едгара Балога у Великій Доброні, дослідив систему народної освіти нашого краю 19 століття та виклав результати своїх досліджень у праці «Шкільні директори та ректори-вчителі», опублікував невідомі листи Ілони Зріні, написані в Мукачеві, охарактеризував життєвий шлях Ілони Зріні, встановив зв’язки Ференца Ракоці ІІ та Келемена Мікеша із Шаланками, проаналізував роки перебування молодого Ервіна Сабо в Ужгороді, встановив загадкові зв’язки Ласло Немеша в Берегові, завзято розшукував сліди та події, які відбувалися в Ужгороді під час перебування Петефі, проживання Гвадані на квартирі у Бадалові, оприлюднив листування Казінці та єпископа Мукачівського Андрія Бачинського. Останні роки життя присвятив дослідженню маршруту «найбільшого угорця» Іштвана Сечені з Берегова до Вилка, а також вшануванню пам’яті жертв Голокосту закарпатських євреїв і висловлювався про найболючішу і найтрагічнішу подію в історії угорського народу – депортацію угорських чоловіків до сталінських таборів. Крім того,він завжди намагався знайти шляхи пом’якшення та вирішення серйозних проблем у культурі угорського народу Закарпаття. Працював над одним із найзначніших видань радянської історіографії – першим тритомним нарисом історії Угорщини російською мовою. Йому також належить ідея створення унікального навчального матеріалу для викладання історії Угорщини в закладах освіти Закарпаття, а його праці у вигляді найважливіших документів стали важливими розділами нещодавно опублікованого підручника для шкіл з угорською мовою навчання України. Як бачимо, його діяльність як дослідника та організатора наукових розробок теж відзначається своєю багатогранністю. Як відомий авторитет в наукових колах, його зарахували до складу Ради з питань гунгарології колишнього Радянського Союзу, а згодом Вароді-Штернберг очолював комітет ТУКЗ із збереження традицій, був членом-засновником і членом правління Всесвітньої асоціації угорських істориків, головою методичної комісії історичного факультету та ради університетської бібліотеки, членом редакційної колегії суспільного журналу «Шостий свисток», як викладач Педагогічного інституту брав участь у розробці основних напрямків історичних досліджень в Угорщині та за кордоном, у написанні календарних планів. Сміло висвітлював свою позицію з питань, пов’язаних з освітніми пропозиціями різних рівнів, які були доступні на різних етапах історії. Значне збільшення кількості курсових, дипломних та дисертаційних робіт, присвячених дослідженню історії Угорщини, свідчить про важливе значення появи професора-дослідника на науковій ниві. Хоча це лише епізодична подія в його науковій кар’єрі, варто зауважити, що професор виступав з доповідями на численних міжнародних конференціях та був організатором подібних заходів на Закарпатті. Він виголосив заключну промову на Всесвітній зустрічі «Угорці на теренах Карпатського басейну наприкінці 20-го століття», що відбулася в Ужгороді в грудні 1990 року, прочитав лекцію на 3-му Міжнародному конгресі гунгарологів у Сегеді, був головним організатором і активним учасником конференцій з нагоди 500-річчя від дня смерті короля Матяша, ювілейних дат обох представників династії Ракоці, Мікеша та графа Іштвана Сечені. На міжнародному симпозіумі підняв питання відновлення історичних назв населених пунктів Закарпаття. Крім того, активно стежив за тим, щоб представники міжнародних наукових кіл були якомога ширше ознайомлені з важливими ініціативами нашого краю. У 1989 році перед науковцем, який мав лідерські якості та здобув славу завдяки своїм працям і лекціям, відкрилася нова можливість. Він пишався тим, що дожив до часів зламу і краху комуністичного режиму, і після 40 років наукової роботи в лютому 1989 року його призначили головним науковим співробітником новоствореного Центру гунгарології в Ужгороді. Завдяки майже легендарному авторитету, завжди міг знайти баланс, необхідний для підтримки стабільної роботи центру, а відтак зумів підвищити престиж установи як всередині країни, так і за її межами. Свого часу відіграв вирішальну роль в заснуванні надзвичайно важливого бібліографічного покажчика «Гунгарологія в Ужгородському державному університеті», у формуванні робочої групи та керівництві нею, у розробці його сучасної концепції, а як «мудрий помічник» одного з редакторів зробив свій внесок у деталізацію опублікованого матеріалу і в бібліографію в цілому. Він невтомно працював над пошуком і збереженням нашої культурної спадщини, навіть після вимушеного виходу на пенсію у вересні 1990 року, що залишив болючий слід на все життя. Видатним плодом його досліджень у цій галузі є серія статей про геральдичну символіку населених пунктів Закарпаття. Як член комітету імені Петефі Академії наук Угорщини, він висловлював свою думку в жорсткій і серйозній дискусії стосовно великого угорського поета і намагався всіма своїми силами спростувати псевдонаукову версію про поховання Петефі в Баргузині. Видатний вчений також відіграв вельми значну роль у збереженні пам’яті про Шандора Петефі на Закарпатті, став одним з ініціаторів збереження його спадщини. Він передав низку цінних експонатів до музею всесвітньо відомого угорського поета, відкритого в Ужгороді. Навіть в останні дні свого життя, коли його організм намагався впоратися з недугою, він невпинно будував плани на майбутнє. Він настільки захопився «Короткою історією Угорщини», нещодавно опублікованою російською мовою в Москві, що коли я відвідав його в одній із будапештських лікарень, він попросив передати її йому, аби написати рецензію на цю книгу. На жаль, у нього не вистачило часу. Результати його невтомних пошуків узагальнені в численних книгах, близько 300 статтях і дослідженнях, з яких близько 200 присвячені темі угорського народознавства. Він зумів дослідити історію кочувань угорського народу та встановити шляхи взаємодії різних народів, залишаючись при цьому об’єктивним до національних амбіцій усіх етносів, які співдружно проживали поруч з угорцями. Спираючись лише на безсмертні здобутки попередніх епох, його доробок, як правило, набуває свого власного індивідуального характеру. Наукові праці Вароді-Штернберга вирізняються з поміж інших публікацій високим професіоналізмом і твердою моральною позицією, що дозволяє їм вважатися надійним і довготривалим надбанням історії, літератури, етнографії та лінгвістики. Здобутки вченого закарбували його ім’я в історію цих галузей наук. Як визнання його багаторічної плідної праці, з нагоди 65-річчя його удостоїли ордена «Зірка Угорської Народної Республіки», а в серпні минулого року на 3-му Всесвітньому конгресі гунгарологів він був нагороджений пам’ятною медаллю імені Яноша Лотца. Аналізуючи його життя, оцінюючи розмаїття його діяльності та видатні досягнення протягом усієї професійної діяльності, можна сміливо стверджувати, що за плечима вченого – довгий та тернистий шлях. Але для тих, хто був знайомий з ним в останні роки його життя, його силою, прагненням продовжувати працювати, життєвим оптимізмом, його раптова смерть означає втрату можливостей, які так і не стануть реальністю, обірваним життям, яке розкололося на до і після. Розуміння істинної суті людського буття, видатна наукова кар’єра і глава в історії науки обірвалася так само, як життя Яноша Вароді-Штернберга. Однак його життя і діяльність тут, біля підніжжя Карпат, мають для нас особливе смислове значення, і ми повинні чітко усвідомлювати це, проводжаючи його в останню путь. Янош Вароді-Штернберг вірив і пропагував рятівну силу рідної землі, особистим прикладом повертав нам віру в наші власні сили. Віру, яка, можливо, дозволить нам, його негідним наступникам, але вірним учням, продовжувати його велику справу життя і стати маленькими діячами у великій справі, ветераном якої він був в очах усіх нас. Ми дякуємо Вам, дорогий Учителю, за Ваші блискучі праці, за Ваші слова похвали і критики, за все, що Ви зробили для нас як популяризатор угорського минулого, як науковий письменник і лектор. Із сумом у душі я теж прощаюся з Вами, дорогий дядьку Яноше, але не назавжди, бо знаю, що своїм прикладом Ви завжди освячуватимети наш тернистий шлях, яким нам судилося йти. Від імені студентів великого науковця обіцяю, що ми долучатимемося до благордних ініціатив, спрямованих на увічнення пам’яті про нього. Царство йому небесне! Хай земля йому буде пухом!

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar