Ким ми можемо пишатисья… Інтерв’ю з Євою Іллейш

Яким повинен бути хороший педагог? — часто люди загадуються над цим питанням. Педагог повинен бути ерудованим, грамотним, вміти знаходити спільну мову зі своїми учнями, володіти навчальним матеріалом і вміти максимально якісно передати знання. Такі відповіді можна почути з уст багатьох людей. Якість освіти залежить від вчителя, мабуть, найбільше. Саме вчитель, який перебуває в безпосередньому контакті зі своїми вихованцями, передає їм основні цінності життя.

Єва Іллейш народилася у Великій Бийгані. Після закінчення школи доля закинула її до Дебрецена, але її серце тягнулося додому, тож після повернення Єва вирішила подати документи до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де здобула кваліфікацію вчителя початкових класів. Після закінчення навчання в інституті обрала вчителювання, а нині є співробітником Берегівській філії Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Про шлях її становлення ми розмовляли з Євою.

— Розкажіть про себе. Як минуло Ваше дитинство?

–Народилася у Великій Бийгані. Відвідувала місцевий дитячий садок. Освіту почала здобувати у Великобийганській школі з українською мовою навчання (на той час у 0 класі). З теплотою згадую своє дитинство. У мене було дуже щасливе дитинство. І в основному цим я завдячую моїм батькам, які піклувалися про мене й забезпечували умови, необхідні для здорового психічного і фізичного розвитку. Ще з дитинства мама дала мені в руки качалку, прищепила мені любов до порядку й чистоти. З раннього дитинства мене привчили до цінностей, зокрема, до важливості таких понять, як СІМ’Я, ВІРА, ДРУЖБА, ТРАДИЦІЇ, які є важливими для становлення мене як повноцінної, побожної особистості. Оскільки мій батько працював вчителем, то й моє навчання було, скажімо так, «під контролем» уже в молодших класах.

На нашій вулиці проживало багато дітей мого віку, у мене було багато друзів. Незалежно від пори року, у нас завжди була «спільна справа». На жаль, останнім часом небагато дітей мають таку можливість, однією з причин цього є обставини, що склалися.

Повертаючись до теми навчання… навчання продовжила в 5 класі вже у Яношівській ЗОШ, де після закінчення 11 класу успішно склала випускні іспити. Після отримання атестата в 1996 році вступила до Мукачівського державного аграрного технічного університету, який успішно закінчила в 1999 році із «червоним» дипломом. Цього ж року, в 1999 році, я вступила до Дебреценського реформаторського педагогічного інституту імені Ференца Келчеї, де навчалася за спеціальністю «Педагогічна комунікація».

— Тоді як Ви стали студенткою ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

— Все простіше простого. Моє серце тужило за домівкою, тому в 1999 році я перевелась до тодішнього Закарпатського угорського педагогічного інституту. На той час ректором навчального закладу був Калман Шовш — царство йому небесне, — якого я вельми поважала й шанувала. Спеціальність «Початкова освіта» я обрала тому, що мені подобається працювати з дітьми і я добре з ними ладнаю, а ще на мій вибір вплинув батько, бо коли я була дитиною, то вечорами сиділа поруч із ним, коли він перевіряв зошити, і спостерігала за його роботою. Мені це дуже подобалося. Здається, мною керувало бажання піти його слідами.

— Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

–Мої студентські роки в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ стали незабутнім періодом у житті. Я б сказала «надзвичайний курс із надзвичайними одногрупниками». У нас була дуже хороша група. Нашим куратором була Аніко Берегсасі. На щастя, з багатьма моїми одногрупниками я досі підтримую не тільки добрі, але і дружні стосунки. І не тільки з одногрупниками, а й майже з усіма викладачами та людьми, які там працювали в той час. До сьогодні я із задоволенням відвідую ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, бібліотеку, де мене завжди зустрічають із посмішкою та теплими побажаннями. Незабутнім для мене є і те, як ми готувалися до іспитів. Мабуть, найбільше запам’яталося те, як ми допомагали та підтримували один одного перед іспитом або заліком. І, напевно, найбільше нас зблизило літнє стажування в місті Кеврешмезев, де ми проводили заняття з дітьми угорською мовою. Тоді моє життя перевернулося з ніг на голову. Під час літньої практики в Керешмезев ми познайомилися з місцевими угорцями, які розповіли про бажання після багатьох років відновити роботу школи з угорською мовою навчання, і про те, що є така можливість, лише потрібен вчитель. Після закінчення практики ми повернулися додому. Перед останнім 4 курсом ми пішли на довгоочікувані канікули. Одного дня до нас завітали несподівані гості — керівництво ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ та Марія Пунько — і запитали, чи не хочу я працювати вчителем у Керешмезев. Звісно, за умови, що отримаю вільне відвідування. Багато часу на роздуми в мене не було, й оскільки мої батьки, друзі та колеги підтримали мене, 1 вересня 2002 року ми разом із міським головою перерізали стрічку перед дверима першого класу щойно відкритої школи з угорською мовою навчання в Кеврешмезев.

— Які спогади пов’язують із тим періодом?

–Я почала навчальний рік з 13 учнями. Те, як мене зустріли діти та їхні батьки, вразило мене до глибини душі. Потрапивши в це середовище, я відчула зовсім інший менталітет, батьки всіляко допомагали мені, не вимагаючи нічого взамін. Це був дуже важкий, але дуже плідний рік, який збагатив мене великим досвідом у професійній діяльності. На мою думку, професія вчителя — це покликання, і на цьому шляху зустрічаються як позитивні, так і негативні моменти. Я можу назвати себе щасливчиком у цьому плані, адже мені завжди вдавалося встановлювати добрі стосунки з так званим «трикутником» — діти-батьки-колеги-вчителі. У 2003 році успішно склала всі державні іспити в ЗУІ ім. Ф. Ракоці та отримала до рук свій диплом. У Малобийганській початковій школі звільнилося місце вчителя, і тодішній директор навчального закладу Янош Іллейш запропонував заповнити вакантне місце, тож з 1 вересня 2003 року вчителювання продовжилося в Малобийганській початковій школі. Можу сказати, що й до цього було не солодко, а тепер стало ще важке, але переносному сенсі, оскільки мене відразу ж розподілили в об’єднаний клас, так званий комплексний клас (1–3). Там я пропрацювала два навчальні роки, але можу сказати, що підтримка та допомога від колег була просто неймовірна. Потім, слава Богу, кількість учнів збільшилася, і з вересня 2005 року я вже могла працювати в окремому класі. У 2017 році мене за власним бажанням перевели до Великобийганської початкової школи, яку на той час очолював Янош Байо. Усе складалося добре, але потім запровадили реформу школи (програма «Нова українська школа»), до якої додалася епідемія коронавірусу і, відповідно, дистанційне навчання, що як для вчителя початкових класів стало викликом не лише для мене, а і для всіх колег, дітей та батьків. Пристосуватися до умов дистанційного навчання було дуже складно, а коли ми вже звикли до нових реалій, почалася війна і все, що з нею пов’язано. Інколи задумувалася над тим, що, можливо, варто змінити роботу, та, як кажуть, шляхи Господні несповідимі, тож в останній день зимових канікул 2022–2023 навчального року, дорогою до Берегова, я зустріла свого колишнього інститутського викладача, керівника Берегівської філії Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти Адальберта Габоду. Під час нашої з ним розмови мова зайшла про те, що в інституті з’явилася вакансія. Слово за словом, і через деякий час того ж дня він запитав мене, чи не хотіла б я обійняти цю посаду. І в цьому випадку в мене не було багато часу на роздуми, а завдяки підтримці моєї сім’ї, друзів і колег я вже 15 лютого 2023 року була на своєму новому робочому місці.

Мені було дуже шкода залишати свій клас посеред навчального року, але керівництво школи знайшло мені заміну, тож діти не залишилися без вчителя.

— Які завдання входять до Ваших обов’язків?

–До моїх посадових обов’язків у навчальному закладі належать: організація та проведення обов’язкових щорічних курсів підвищення кваліфікації вчителів мов національних меншин, переклад навчальних програм; організація та проведення весняно-осінніх методичних заходів і семінарів разом із завідувачем відділу Бейлою Габодою та моєю колегою Ельзою Попович; запрошення педагогів на один із таких семінарів для обміну досвідом. Це зовсім інша сфера діяльності, але іноді відчуваю необхідність у змінах.

— Розкажіть кілька слів про родину. Чи знаходите час для відпочинку?

–Я проживаю зі своєю мамою і прекрасною донькою. Я розлучена. Через роботу та виховання дитини в мене не так багато часу на відпочинок, але, на щастя, мої друзі не дозволяють мені «віддалитися від них». І моя мама багато допомагає.

— Які у Вас плани на майбутнє?

— Нинішня ситуація не дозволяє мені будувати довгострокові плани. Насамперед я хочу дати своїй донечці належне виховання, добре виконувати свою роботу й жити повсякденним життям у мирі, вірі, а не в образах та конфліктах. Вірю в Бога й намагаюся залишитися на тому шляху, який Він мені вказав.

— Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–На мою думку, є чимало речей, за які можу бути вдячна. Насамперед за те, що саме там почалася моя кар’єра. Хочу висловити подяку кожному зі своїх викладачів, тому що кожен із них дав мені щось унікальне в студентські роки, що було властиве тільки йому й дисципліні, яку він викладав. З кожним мене пов’язує певний унікальний досвід. Тут я знайшла друзів, друзів на все життя. Прикладом для мене є те, як ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ на чолі з Ільдіко Орос до сьогодні відстоює інтереси представників угорської громади Закарпаття, а також бореться за збереження угорськомовної освіти в Закарпатті. Пишаюся, що колись і я була студенткою ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ!

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами:
• Magyar