Ким ми можемо пишатися: інтерв’ю з Юрієм Онуфером

Важливість вивчення мови можна побачити в багатьох аспектах. Людина тим цінніша, чим більшою кількістю мов вона володіє. Володіючи іноземною мовою, ми можемо багато чого отримати в житті, перед нами відкривається безліч можливостей.

Юрій Онуфер народився в Берегові. Через медичну помилку в нього порушені рухові функції, але це не завадило йому жити повноцінним життям, здобути вищу освіту та відкрити власний бізнес. Сьогодні ми спілкувалися з ним.

– Розкажи мені про себе. Як проходило твоє дитинство?

– Я народився в Берегові, виріс у змішаній сім’ї, маю реформатське віросповідання. Внаслідок медичної помилки я страждаю на хворобу Літтла, тому живу повсякденним життям малорухомої особи та продовжую свою діяльність у рідному місті. У квартирі користуюся ходунками, а на вулиці – інвалідним візком та електричним триколісним мопедом. Початкову школу я розпочав у Берегівській загальноосвітній школі № 5 з поглибленим вивченням англійської мовои (нині – ліцей імені Т. Шевченка), яку закінчив у 2013 році із золотою медаллю. Незважаючи на мою обмежену мобільність, я мав змогу відвідувати школу, адже завдяки керівництву закладу та зусиль моїх батьків вдалося забезпечити необхідні умови для мого навчання: встановили пандус, розмістили клас на першому поверсі, тож за сприятливих погодних умов я міг навчатися серед здорових дітей, які допомагали та підтримували мене у всьому. Оскільки я був досить хворою дитиною, я не ходив до школи в холодні зимові дні, і в результаті я отримав домашню освіту. Мої старші шкільні роки пройшли вже в рамках домашнього навчання, оскільки в приміщенні закладу на вулиці Шевченка мені, на жаль, не змогли створити належних умов. Це означало, що мене щоденно відвідували викладачі, які дуже сумлінно виконували свою роботу і робили все, щоб забезпечити мою якісну освіту. Більше того, мене намагалися залучити до реалізації різноманітних проектів: три роки я був членом Малої академії наук, що діяла на базі школи, де моя робота була оцінена комісією в числі перших, я також зміг перевірити свій рівень знань на математичному конкурсі «Кенгуру» та позмагатися з суперниками на конкурсах «Грінвіч». На конкурсі «Чи знаєш ти Європу?» ми з однокласниками зайняли третє на обласному рівні місце.

Я пам’ятаю прекрасне дитинство. Батьки забезпечили мене усім, чого мені було потрібно. Серед усього, що я від них отримував найважливішою була любов. Щовихідних ми подорожували, найчастіше їздили в рідне село батька, там гостювали у тітки та бабусі. Ми багато часу проводили в лісі та на березі річок. Крім того, ми відвідали деякі місця через моє лікування, з 4 років ми щороку відвідували реабілітаційний центр у Трускавці. Батьки ніколи не виховували мене як хвору дитину, яку треба від усього оберігати: брали з собою в компанію, якщо я погано поводився, мене за це карали так само, як моїх здорових однолітків. Мені дуже подобалося вчитися: тоді як інші діти раділи, я плакав, якщо мені доводилося з якоїсь причини пропускати навчання або мій вчитель не міг прийти. Проте моє прекрасне дитинство ознаменувалося раптовою смертю мого батька. Мені тоді було 11 років, тому до повноліття мене виховувала мама. Я вже тоді вирішив, що не буду розраховувати лише на державну підтримку, а зроблю все, щоб створити для себе кращі умови життя.

– Чому ти обрав ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

– Мої дитячі мрії не могли збутися через мій фізичний стан, тому довелося шукати професію, якою я міг би займатися вдома. Тоді – я впевнений, що це було не випадково – мої вчителі англійської та угорської мов – Маріанна Мойсеєнко та Ілона Папої-Чурман – виявили в мені здібності як перекладача, і я вирішив обрати лінгвістику. Тоді й постало питання вибору вишу. Для мене було важливим аспектом отримати вищу освіту в моєму рідному місті, оскільки подорожі є великою проблемою для людини з порушеними руховими функціями, я обрав берегівський інститут. Перед тим, як ми подали необхідні документи, мама відвідала д-р Ілдіко Орос і запитала її, чи можуть вони забезпечити мені відповідні умови для вступу до закладу. Президент закладу була дуже доброзичливою і пообіцяла, що вони зроблять усе від них залежне, щоб забезпечити потрібні умови. Таким чином, у 2013 році я вступив до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ на денну та заочну форми навчання за напрямом українська та угорська філологія. Керівництво закладу стримало свою обіцянку: розмістили мої заняття на першому поверсі, обладнали сходи пандусом, встановили перила, а згодом збудували і ліфт. Викладачі також з розумінням ставилися до мене та допомагали мені.

– Як проходили студентські роки?

– Мені надали дозвіл для вільного відвідування, але я намагався не пропускати занять. Нажаль я не маю багато хороших спогадів, тому що мої однокурсники часто ігнорували мене, були й такі, хто не хотів сидіти поруч зі мною, а запропоновану мною допомогу відхиляли. У студентські роки я не отримав багато хороших вражень, окрім навчання та роботи, тому що я не міг відвідувати хороші студентські вечірки та не заводив друзів. Але важливо зазначити, що моя перша наукова праця була створена ще в студентські роки: українсько-угорський словник прислівників, над яким я працював разом із Єлизаветою Барань. Нажаль опублікувати його не вдалося, але я був нагороджений стипендією.

– Що трапилося після закінчення інституту?

– Перекладати я почав ще в шкільні роки. Разом із вчителем угорської Ілоною Папої ми створили угорсько-українську читанку, матеріал якої я перекладав з угорської на українську. Ми сподівалися, що книгу вдасться опублікувати. З цією метою я відвідав д-р. Ільдіко Орос. Вона, хоч і з видавництвом книги допомогти не змогла, але запропонувала мені роботу. Таким чином, моєю першою роботою став новинний портал Kárpátalja.ma громадської організації «Про Культура Субкарпатіка». Пізніше я отримав пропозицію місцевої газети, де моїм першим завданням був переклад угорських статей на українську, а потім і роль редактора. Коли видавництво цієї газети закінчилося, мені довелося шукати нову роботу. Я опублікував своє резюме на українські сайти пошуку роботи, і таким чином повільно, поступово сформувалася моя клієнтська база. Зараз я надаю послуги перекладу та редагування різним підприємствам та міжнародній IT-компанії. Крім того, я є зовнішнім співробітником новинного порталу «KISZÓ.net», а також сприяю роботі відділу культури та освіти Берегівської міської ради.

– Ти також відкрив власний бізнес…

– Зміни закону щодо працевлаштування осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення вимагали від мене відкриття свого бізнесу, але я ні на хвилину не пошкодував про цей крок, адже він відкрив для мене нові можливості. Моя компанія надає послуги перекладу та редагування переважно юридичних, фінансових і медичних документів. Я постійно вдосконалюю свій словниковий запас. Я вільно володію програмами редагування тексту, оскільки часто перекладений текст повинен виглядати так само, як оригінальний документ. Більшість перекладів вимагають нотаріального засвідчення, тому офіційне оформлення перекладу також дуже важливе. Як і у випадку з іншими послугами, дотримання термінів і коректне спілкування з клієнтом є важливими аспектами. Перш за все, потрібно завоювати довіру клієнта, щоб він став постійним.

Я берусь за будь-яку складнішу роботу, тому що сприймаю її як ще один виклик, вирішення якого дає мені відчуття успіху та доводить, що вартую не менше ніж здорова людина. Крім того, мені як підприємцю необхідно знати й норми правового та податкового законодавства та стежити за поправками, які до них вносять.

– Які у тебе враження від роботи? Чому ти з цього досвіду навчився?

– Звісно, ​​я мав і позитивний, і негативний досвід. Будь-який негативний досвід потрібно сприймати позитивно, тому що, на мій погляд, нічого не трапляється випадково, усе має причину і наслідок. Оскільки у мене багато клієнтів і кожна людина має свою думку, я мав переконатися, що клієнт відчуває себе правим, навіть якщо він і не є правим. Спочатку мені було дуже важко це сприймати, але зараз я ставлюся до потенційних конфліктних ситуацій більш спокійно. Я сприймаю як позитивний досвід, коли мені вдається реалізувати більш складний проект. Клієнт залишається задоволеним, до мене звертаються з новими завданнями, рекомендують іншим клієнтам або навіть просять, щоб спеціально я виконав їх прохання.

– Окрім роботи, у тебе залишається час для відпочинку?

– Часу на відпочинок залишається все менше, але я не бачу в цьому негативу. Взимку для людей з обмеженими можливостями опцій для відпочинку небагато. Довгими зимовими вечорами, лежачи на дивані, ми дивимося фільми чи розважальні програми. Влітку – якщо дозволяє здоров’я – ходимо в похід або купаємося. Крім того, я люблю займатися садівництвом.

– Які в тебе плани на майбутнє?

– У сьогоднішньому непростому воєнному стані я, перш за все, хочу миру та відчуття безпеки, тому що, незважаючи на моє позитивне мислення, безвихідна ситуація хвилює мене, як і всіх нас! Перед початком війни в мене було безліч планів і думок про майбутнє. Мої короткострокові плани включають покращення мого знання англійської мови та розширення моїх послуг. Я трохи відклав довгострокові плани, тому що зрозумів, що в нинішній ситуації варто жити лише сьогоднішнім днем ​​і створювати довготривалі речі, тому що, цитуючи слова угорського ведучого Габора Гунделя Токача: «важливим є не те, скільки машин чи будинків ви маєте, а те якою людиною ви стали». Тому я теж не здамся, бо більше за все вірю, що правда переможе, жахлива війна закінчиться, ми можемо сподіватися на нове, краще життя, і все, що я задумав, здійсниться.

– Чим ви завдячуєте ЗУІ ім. Ференца Ракоці ІІ?

– Інститут створив умови, які дозволили мені стати людиною з дипломом, він поклав початок шляху до мого сьогоднішнього успіху, забезпечивши мене на початку роботою, за що я хочу подякувати всім, хто прямо чи опосередковано мене підтримував і допомагав.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами:
• Magyar