Ким ми можемо пишатися…Інтерв’ю з Марією Бекфі

Бути відданим своїй національності, залишатися угорцем на Закарпатті – нелегке завдання, а іноді й справжній виклик. Використання рідної мови в різних сферах нашого життя – одна із запорук збереження існування угорської меншини. Про часом вирішальні для нашого життя рішення та щоденні новини ми отримуємо інформацію із засобів масової інформації. Працівники мас-медіа (радіо, газети, телебачення) щодня докладають зусиль для того, щоб якомога більше людей були обізнані зі світовими новинами.

Марія Бекфі народилася у селі Яноші, після отримання атестату про повну середню освіту вступила до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де поглиблювала свої знання за спеціальністю «угорська мова та література». Спершу працювала вчителькою групи подовженого дня, пізніше обійняла посаду редакторки випуску новин на радіо «Пульс», а згодом підкорила ще один щабель кар’єрної сходинки і стала радіоведучою. Про життєвий шлях Марії дізнаємося у неї самої.

–  Розкажіть про себе. Як минули Ваші дитячі роки?

– Народилася у селі Яноші. Закінчила місцеву школу. Мої батьки підтримували мене у всіх моїх починаннях, і роблять це і донині, за що я їм надзвичайно вдячна. Маю двох сестер, з якими плекаю хороші відносили. У дитячі роки активно брала участь у різних шкільних заходах, упродовж багатьох років була учасницею місцевого танцювального гуртка. Брала участь у районних олімпіадах. З теплом у серці згадую свою молодість.

– Чому місцем подальшого навчання обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Навчаючись в одинадцятому класі, вирішила, що вступатиму до Закрпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ. Основним критерієм вибору закладу вищої освіти для подальшого навчання була можливість здобути фах рідною мовою. Покладала великі надії на те, що мені вдасться подолати вступний бар’єр, адже мріяла навчатися саме в інституті за спеціальністю «угорська мова та література». У той час багато односельчан навчалися там, отже чула багато позитивних відгуків про заклад. У виборі професії велику роль відіграли вчителі угорської мови та літератури. Пам’ятаю, як мені дали завдання написати твір за повістю «Маленький принц». Прочитавши його, мій вчитель позитивно оцінив мої старання, тож, напевно, саме це й пробудило в мені бажання стати вчителькою угорської мови. Полюбляю читати вірші та романи, у скрутну хвилину часто черпаю сили рухатися вперед з думок відомих письменників.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, з якими Ви б залюбки поділилися?

–Мої студентські роки промайнули незабутньо. Я отримала чимало позитивних вражень під час навчання в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ. Велику роль у цьому відіграли мої викладачі, про яких згадую з великою вдячністю у серці. На лекціях з літератури в Аніко Берегсасі я впадала у стан легкого сп’яніння, коли вона розповідала про письменників та їхні твори, і з тих пір це відчуття супроводжує мене й донині. Саме завдяки їй я познайомилася з творчістю поетеси і письменниці Магди Сабов, творчість якої настільки припала мені до душі, що темою своєї дипломної роботи я обрала саме творчий доробок цієї майстрині пера. Методика викладання була для мене зовсім невідомою доріжкою, проте саме під час вивчення цих дисциплін мені вдалося значно покращити свою мову, змінити мислення та життєве кредо у позитивне русло. Я вдячна кожному викладачеві за це. Перший рік адаптації пройшов легко завдяки програмам студентського самоврядування. Пізніше я стала активною членкинею організації, де, крім набуття досвіду, я знайшла друзів та завела багато цікавих знайомств. Студентське життя минуло дуже захоплююче, а завдяки програмі обміну студентами я мала змогу здійснити тривалу подорож до Будапешту, де протягом місяця навчалася в Університеті імені Лоранда Етвеша. Цей період був дуже пізнавальним з усіх точок зору. Проведений там час допоміг мені стати більш самостійною. Одним з найяскравіших вражень для мене стала театральна вистава, яку я досі згадую з особливою насолодою. Ми грали її з моїми однокурсниками, опрацьовували вірші, і все це під пильним наглядом Аніко Берегсасі. Для мене це було новим і водночас непростим завданням, адже потрібно було передати почуття, про які йдеться у віршах, і зробити це в такий спосіб, щоб і глядачі змогли їх відчути. Процес підготовки, як і сам виступ, мені дуже сподобався. Я досі пам’ятаю вірші, над якими ми працювали, наприклад, під час вистави пролунали вірш Шандора Каняді «Valaki jár a fák hegyén» («Хтось там по краю гілок ходить»), а також вірш Аттіли Йожефа «Gyermekké tettél» («Я став дитиною через тебе»). У моїй пам’яті залишилося ще багато спогадів, з якими я могла б залюбки поділитися.

– Як склалася Ваша доля після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–В інституті я провчилася п’ять років. Цей час пролетів так швидко, що навіть не стигла й оком моргнути. Після цього я задумалась над створенням сім’ї. Я вийшла заміж. У нас з чоловіком народилося двоє дітей, які є нашою найбільшою гордістю і радістю в житті. Бути матір’ю – це найбільше щастя, яке може відчути жінка. Тож час після отримання диплому – період народження дітей.

– Певний час Ви працювали вчителькою групи подовженого дня.

–Свою вчительську кар’єру я розпочала в Берегівській ЗОШ № 9. Я пропрацювала там всього один рік, оскільки ми дізналися, що скоро на світ з’явиться наша друга дитина. Викладання в школі було для мене великим викликом, адже я працювала вчителькою групи подовженого дня і хотіла виконувати свою роботу якнайкраще, аби бути максимально корисною учням. Я намагалася примножити знання, отримані під час навчання в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, і працювати з дітьми в ігровій формі, використовуючи методику викладання, що базувалася на отриманні позитивних вражень від навчання. Сподіваюся, мені це вдалося. Під час роботи у школі я зрозуміла, що найважливіше – це вміти прислухатися до дітей, чути їх, проявляти до них довіру та любов. Важливо врахувати й те, що всі діти мають різні здібності, і пам’ятати про те, що кожна дитина приносить щось своє з дому. Іноді потрібно було придивитися до поведінки дитини, щоб зрозуміти, чому вона поводиться саме так, а не інакше. Часто неслухняні діти потребували лише банальної уваги. Мене переповнювала радість, коли наприкінці дня діти йшли додому з думкою про нашу завтрашню зустріч.

– Обіймаючи посаду вчительки групи подовженого дня, які завдання входили до сфери Ваших обов’язків?

–Крім обов’язків вчительки групи подовженого дня, я ще виконувала завдання секретарки школи. У першій половині дня я виконувала обов’язки секретарки, а з 12.00 працювала зі школярами у групі продовженого дня, а бувало, що навіть заміняла вчительку угорської мови, що для мене було великою радістю. Я отримала величезне задоволення від того, що змогла проявити себе за фахом. Неймовірні відчуття вирували у мені, коли учень, який, наприклад, мав труднощі з читанням та письмом і відчував себе через це неповноцінним, наприкінці уроку все ж зумів засвоїти матеріал і зміг відповісти на поставлені запитання, ніколи не забуду ці моменти. Насправді методика викладання, яку застосовує вчитель у школі, відіграє важливу роль, адже потрібно враховувати темп розвитку кожної дитини. Я любила вчителювати. Але у долі були для мене інші плани.

– Нині ж Ви працюєте редакторкою на радіо «Пульс».

–Після того, як обидві мої дитини пішли в дитячий садок, я зайнялася пошуком роботи. Почула про вакансію редактора новин на радіо «Пульс», подала заявку, але виявилося, що місце вже зайняте, хоча вакансія ведучої була ще відкрита, та я не могла погодитися на неї через ранній початок роботи. Я відчувала невелике розчарування, адже мене приваблювала ця професія. Потім – за Божою волею – я все ж обійняла омріяну посаду, адже людина, яка її обіймала, вирішила змінити місце роботи, а головний редактор подзвонив мені і сказав: «Якщо робота все ще потрібна, то ласкаво прошу на неї».  Ось так я почала працювати там. Донині вважаю, що все це – не випадковість.

– Які Ваші обов’язки?

–У серпні виповниться шість років, як я працюю на радіо. Починала я свій шлях із посади редакторки випуску новин, та, як не дивно, згодом мріяла стати ведучою – на яку спершу не погоджувалася – і спробувати свої сили у прямому ефірі. Керівництво відчуло мої амбіції, і ось уже кілька років я, окрім редакторської роботи, виконую обов’язки ведучої новин, а також займаюся підготовкою колонок, рубрик, рекламних роликів і репортажів з місця подій. До сфери моїх обов’язків входять різні види роботи. Люблю свою роботу, вважаю її своїм покликанням. Пишаюся тим, що працюю на єдиній угорськомовній радіостанції в Україні, яка мовить 24 години на добу. Ми передаємо цінності, і бути частиною цього процесу має для мене велике значення.

– Яким досвідом Ви збагатилися упродовж років?

–За майже шість років я зробила великий крок вперед у плані особистого розвитку. Мої комунікативні здібності, мої ораторські навички покращилися, я стала краще орієнтуватися у вітчизняних і світових новинах. Як редактор новин, я щодня поринаю у світ новин, аби знати, що відбувається на місцевому, державному рівні та в усьому світі. Мій рівень володіння українською мовою значно покращився, я познайомилася з багатьма людьми, отримала море позитивних вражень від цього. Від кожного співрозмовника я отримую афірмації, які допомагають мені справлятися з труднощами, що виникають у повсякденному житті. Часто я вирізаю з аудіоматеріалу уривки, ідеї, які мають для мене важливі і вирішальні значення та стануть у пригоді. Я люблю цей напрямок своєї роботи. Мені подобається, що я можу розповісти про повсякденне життя місцевих людей і допомогти їм впоратися з проблемами. Нещодавно до нас звернулася мила жінка з проханням допомогти їй знайти двох собак, і дати розголос про це у нашому ранковому шоу. Ми так і вчинили, а вже після обіду собачки повернулися до власниці. Ці відгуки дають нам усвідомлення того, що наша праця не даремна, і переконують у тому, що не варто здаватися.

– Чи переживали Ви негативний досвід?

–Критика – це корисний і важливий зворотний зв’язок, який допомагає нам рухатися вперед – таке твердження сформулювала тренерка з комунікацій Барбара Бекхем. Я з нею згодна. Критика може бути конструктивною, просто потрібно вміти сприймати її. Оскільки моя робота не зовсім пов’язана з викладацькою діяльністю, мені є куди розвиватися, є чому вчитися, я можу вдосконалюватися на власному досвіді та на відгуках студентів. На мою думку, зазвичай люди швидше помічають наші недоліки, ніж позитивні якості. Звичайно, були випадки, коли люди висловлювали мені свою думку, я намагалася розкласти її по поличках та відштовхуватися від неї, проте я не сприймала це занадто гостро. Виконувати цю роботу по-іншому не можна, негативна критика супроводжуватиме нас повсякчас.

– Як виклики останніх років позначилися на Вашій роботі?

–Період пандемії коронавірусу став для мене дуже складним. Я не люблю сидіти вдома, мені подобається гуляти, бути серед людей, тому звикнути до віддаленої форми роботи було складно. Однак ця ситуація навчила нас здатності оперативно реагувати на нові ситуації. Ми навчилися працювати дистанційно, і ці навики допомагають нам і сьогодні. 24 лютого 2022 року став одним із найбільш пам’ятних робочих днів для всіх нас. Я ніколи не забуду той день, коли по радіо оголосили, що в Україні запроваджено воєнний стан. У мене досі мурашки по шкірі. Ми не знали, як розвиватимуться події, як нам діяти, однак ми були впевнені: радіо має працювати і надалі за будь-яку ціну. Тож кожен учасник команди, хто звідки, але продовжував виконувати свою роботу, і продовжує це робити донині. Спочатку мені, як редактору випуску новин, важко було змиритися з тим, що доводилося щодня розповідати новини про війну і повідомляти статистику жертв воєнного конфлікту. Та я була змушена це робити. За ці два роки я отримала великий досвід, який не лише загартував мене, а й дав впевненість у тому, що ми здатні досягти мети за будь-яких обставин, лише варто цього захотіти. Наприклад, коли вели ефір у темряві з ліхтарем на голові, бо не було світла, чи коли стався масштабний напад, і нам довелося перепланувати заплановану програму за лічені хвилини, аби оперативно розповісти слухачам про ситуацію в країні, це справжні виклики, але ми впоралися. Адже на нас лежить відповідальність, слухачі чекають від нас інформації про останні події рідною мовою.

– Чи відчуває радіоведучий симптоми сценофобії?

–Можливо, під час перших ефірів у мене був страх, але він повністю зник. Коли сиджу в кріслі ведучого, я цілком розкута, отримую насолоду від своєї роботи, мені подобається те, що я роблю, і в прямому ефірі я, мабуть, можу трохи більше розкрити свій потенціал, ніж в інших жанрах радіо, адже новини, рубрики, репортажі – це більш обмежені жанри, саме тому прямий ефір – один з моїх улюблених.

– Розкажіть трохи про родину. Чи знаходите час для відпочинку?

–У нас з чоловіком Аттілою двоє дітей. Ми одружені вже 12 років, і за цей час у нас народилося двоє дітей: Вікторія, якій виповнилося 11 та Томаш, якому 8. Обоє навчаються у Берегівському ліцеї імені Лайоша Кошута. З початком повномасштабного вторгнення у кожного з нас з’явилося трохи більше обов’язків, оскільки кількість мешканців зменшилася, але ми намагаємося знаходити час для відпочинкку. Коли вся родина збирається разом, ми подорожуємо, проводимо час разом з користю. Коли за вікном гарна погода, ми обожнюємо їздити на велосипеді та здійснювати піші прогулянки, і одне з наших улюблених місць – гора Ардай, що знаходиться неподалік, на яку ми часто піднімаємося пішки.

– Які плани на майбутнє?

–Я знову навчаюся в ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ, цього разу опановую програму з психічної гігієни, розроблену Реформатським університетом імені Гашпара Каролі. У моїх планах – закінчити розпочате навчання, сподіваюся, що в мене це вийде, трохи складно поєднувати сімейні обов’язки, роботу і навчання, проте на мою думку, якщо людина чогось істинно хоче, то вона зможе досягти мети. Про здобуття цього фаху я мріяла давно, і минулого літа вирішила більше не відкладати мрію у довгий ящик, а спробувати втілити її, і ось цього року я вже закінчую перший курс. Крім того, маю плани щодо роботи на радіо, хочу розвиватися в цьому напрямку і спробувати створити подкаст. Але найбільшим пріоритетом для мене є щастя моєї сім’ї і те, аби наші діти були щасливі і обрали для себе правильний шлях. Сподіваюся, Бог дасть нам сили для цього.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?

–Знання, друзів, стійку життєву позицію не втрачати національну ідентичність за жодних обставин. Інститут відіграв важливу роль у тому, що я залишилася вдома. ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ дає можливість сучасній молоді отримати освіту європейського стандарту рідною мовою, створює комфортні умови для навчання, забезпечує можливість залишатися на батьківщині. Для мене інститут забезпечив можливість залишитися жити на батьківщині, отримати багато вражень, набути корисного досвіду і знань, які стали у пригоді в моїй роботі та у вихованні моїх дітей. Життєвий досвід і професійні знання викладачів вели нас по життю протягом багатьох років і вказували нам правильний шлях. Я вдячна за те, що була частинкою студенткої спільноти ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar